Що відбувається з людьми на передовій і в тилу? Розповіла військова психологиня Олена Нікольська в програмі «Радіо Терапія» на «Країна FM»

Військова психологиня, психотерапевтка Олена Нікольська та радіоведуча Ілона Довгань в ефірі програми «Радіо Терапія» на «Країна FM» говорили про те, як війна впливає на психіку та що відбувається з людьми на передовій і в тилу. Фахівчиня ділилася про те, як рідні можуть підтримувати військових на фронті та що може допомогти вибудувати комунікацію з ветеранами. Також Олена Нікольська розповіла, які основні проблеми після повернення людини з фронту, які слова можуть бути тригерами і що краще не казати і не питати у тих, хто був чи зараз на фронті.

Як змінюється психіка людини, яка побувала, наприклад, в зоні бойових дій або була мобілізована?

Це питання, яке, напевно, в рейтингу найпопулярніших запитань займає перше місце. Якщо бути досить короткою та лаконічною, відповідаючи на це питання, то перше, що, як аксіому маємо прийняти, це те, що зміни – це нормально. Змінився він чи вона, військовий/військова, і ми змінилися теж. Як війна впливає на психіку людини? Як війна впливає на психіку військовослужбовця? Зрозуміло, що війна виснажує. Це досить дискомфортний, негативний процес: чим довше військовий на передовій, в зоні бойових дій, або виконує бойові завдання, що пов’язані з ризиком для життя чи здоров’я, ще й без ротації, без адекватного відновлення, то зрозуміло, що це виснажує всі системи організму. Не дуже приємний вплив. Це другий момент, на який ми маємо звернути увагу. Третій момент, всі дійсно повертаються різними.

І якби в мене запитували, якими ж повертаються військові, скажи одним словом, – різними. Це залежить від багатьох факторів. Хтось більш травмований, хтось менш травмований. Комусь треба більше часу навідновлення і переключення. Комусь не треба того часу і така людина максимально хоче залучитися одразу до певної діяльності, приносити користі і надалівідчувати оцю причетність. Це теж важливий момент.

Ми маємо бути готовими до того, щоб сприймати оцю різність, не розвішувати кліше, на кшталт, військовий – значить травмований. І все. Який там травмований, то вже будем потім розбиратись. Ще один момент, який я зазначу: на передовій, в зоні бойових дій, виконуючи завдання, що пов’язані з ризиком для життя, люди перебувають в іншому режимі функціонування. Цей режим називається – вижити. Тобто військовий маєш зберегти своє життя і виконати бойове завдання. В цьому режимі ми можемо спостерігати реакції, типу, агресивності, імпульсивності певної, тому що ці реакції рятують життя. Оцю певну жорсткість чи імпульсивність ми можемо спостерігати відразу по поверненню військового в тил.

А як потім, повертаються сюди, тут же інший темп життя, швидкість, комунікація? Це треба йти до психолога, чи необхідно, щоб пройшов час?

Різні варіанти можуть бути. Перший момент, не всім треба йти до психолога, не всім рівномірно одночасно треба. Звернення до психолога має бути усвідомленим: «Мені треба. Я розумію, навіщо мені», «Я, можливо, не розумію запит, але я страждаю. Мені не окей», «Я чогось не розумію в цьому світі, тому мені треба, щоб хтось допоміг». Цього вже буде достатньо для того, щоб звернутися до психолога. Гарна новина в цьому всьому, що, дійсно, треба час, щоб адаптуватись. Тому що режими функціонування, хай це так буде названо, на війні, на передовій (коли я кажу навійні, то маю на увазі прямо бойові дії) і в тилу (навіть в умовах війни) – це різні режими функціонування. Тил – повільніший. І це той виклик, з яким військові зустрічаються, коли вони повертаються. Якщо говорити про те, як адаптуватись, то я завжди наголошую, що треба доносити, що не тільки з військовими чи з ветеранами вже треба щось робити. Це про те, що треба робити з цивільним населенням? Треба інформувати, що ми маємо зараз розуміти, що на будь-яку адаптацію треба час, що зміни – це нормально, що треба придивитися і зрозумінням поставитися до певних нюансів поведінки.

У нас у всіх бувають певні нюанси. Тоді, чому ми вимагаємо розуміння до себе, але при тому не можемо дати того розуміння іншій людині?

Тобто треба зараз очевидно акцентувати, що це питання стосується не лише військових, а це і питання до суспільства загалом. Суспільствомає зрозуміти, як себе поводити, як ставитись, як зрозуміти, щоб піти, так бимовити, на зустріч один одному, і допомагати, скажімо так.

Абсолютно. Важливо максимально інформувати максимальну кількість людей щодо того, що успішна реінтеграція ветеранів, успішна адаптація військових до умов цивільного життя –це задача не військових. Це задача цивільного населення.

А чому?

Тому що військові повертаються в першу таку маленьку групу, яка їх зустрічає – це сім’я. І це перший такий форпост, який забезпечує їм переключення і адаптацію до цивільного життя. Чому ми говоримо, що це задача цивільних, а не військових? Давайте поставимо собі запитання: чи не забагато для військових задач? Обороняти країну, захищати нас, нищити ворога, ризикувати життям… Тут проста метафора, якщо дозволите. Ми коли влаштовуємося на роботу, то вимагаємо від роботодавця, щоб він нам забезпечив умови для адаптації. Тож, проводячи паралелі, якщо військовий повертається до умов цивільного життя, чому він має забезпечувати собі умови адаптації? І яким чином, якщо в нього новий етап, на який потрібен час? І коли він має орієнтуватися, що і як тут відбувається? Адаптація проходить в кожного по-різному. Це залежить від різних факторів: від фізичного стану, психічно втому числі.

Про сім’ю, ви сказали, важливий момент, що це перше коло, куди повертаються і з ким спілкуються. Після повернення в родині зустрічають, спочатку всі переживають радість… Однак, згодом виникають різні моменти, тому що звикли жити окремо, а ще виникає питання, про що говорити, що питати, що не питати, що може тригерити?

Скажу фразу, яка уже стала крилатою: через два-три тижні перші радості від зустрічей, захоплення, вони, дійсно, минають. Тоді реальне життя, з яким зіштовхується і родина, і сам ветеран додає тих емоційних станів, до яких можуть бути неготові обидві сторони.

Наприклад, ветеран так довго чекав цієї зустрічі, так мріяв. Ці мрії могли давати йому сили триматися в найважчі для нього моменти, давати надію. Це могли бути діалоги в голосових повідомленнях зі своїми близькими і так далі… І тут він приходить, два-три тижні – і все минуло. Він чи вона зіштовхуються з проблемами пригніченості, туги за побратимами, навіть за тими умовами, в яких вони перебували. То був інший рівень функціонування психіки: набагато простіший, ніж в цивільному.

Тобто, родині не варто ображатися, якщо починає чоловік говорити, що «я сумую за побратимами», «я хочу назад»? Скільки тривають такі ситуації?

Цей феномен братерства і племені дуже класно описав Себастіан Юнгер в своїй книзі «Плем’я». Це феномен, який важко зрозуміти цивільним, які не мають такого досвіду. Побратими і посестри – це ті люди, які, ну не хочу казати, що стають на першому місці, але треба бути готовими, що якщо в цих людей (побратимів/посестер) будуть проблеми, з якими вони звернуться за допомогою до ветерана/ветеранки, то, скоріше за все, вибір буде в сторону побратима чи посестри, щоб допомогти. Бо це щось, що було на межі життя, як такого. І тут не варто ображатись. З одного боку класна рекомендація, але як її втілити, якщо вже ображаєшся? Тут треба розуміти, що і ми змінились, і вони змінились. І нам треба просто заново комунікувати і домовлятись про правила життя. Дійсно, треба знову пізнавати одне одного, знову знайомитися, говорити.

Якщо ми говоримо про сім’ю, партнер/партнерка, чоловік/дружина, батьки, які тут залишились, чекали повернення, і дочекалися зустрічі зі своїми воїнами, то після повернення обов’язково говорити про ті зміни, які відбулися: «як ми по-новому живемо», «як у нас прийнято», «ми вже так робимо», наприклад, «ми вже дітей в школу водимо ось цією дорогою, доводимо до воріт і відпускаємо», «а ще у нас такі традиції». Це потрібно озвучувати, бо життя змінюється. І важливо ці зміни проговорювати, робити це спокійно. Тут варто зазначити в який спосіб можна все проговорювати, щоб ми не сильно ритуалізували розмови про правила. Наприклад, ми можемо говорити одне з одним, коли йдемо на зупинку: «ми ось так звикли, а в тебе може якесь інше бачення, то підкажи», «давай порадимось». Можна говорити, снідаючи чи обідаючи разом, коли ведете разом дитину до школи.

Багато психологів, скільки спілкуюсь в нашій програмі, говорять про те, що треба заново знайомитись, заново починати стосунки… І якщо от хтось цього не робить, то через це можуть виникати якісь кризи. Можливо, трішечки пояснити, як це робити? Насправді, це не настільки нове, як нам здається, тому що в стосунках, які тривають багато років, без війни, в ідеальному світі, в ідеальних умовах, де ми всі зрілі і усвідомлені, ми, по ідеї, знайомимося заново майже щодня. Ми готові до того, що переді мною людина сьогодні вранці. Вона трішки відрізняється від тої, якою була вчора ввечері. Це така ідеальна історія, де всі зрілі і усвідомлені. Ми ж живемо в світі, де не всі зрілі і усвідомлені, або не настільки, як хочуть. І що таке заново знайомитися? Це, знаєте, історія, де треба придивитися, і не натягувати свою проекцію, своє уявлення, свої очікування на людину, яку ти давно не бачив/не бачила.

Згадайте, наприклад, стосунки з друзями, коли так сталося, що ми певний час перебуваємо на різних територіях, не бачимося. Хтось кудись поїхав навчатись. Хтось кудись поїхав працювати. Потім через деякий час зустрічаємось, і ми дійсно друзі, все класно, ми сидимо і годинами просто спілкуємося. І не можемо зупинитися. І ніби це та людина, яку я знаю, бо оця «хімія» мені підказує, що це все класно, але стільки чогось нового. От десь так само я би говорила, що чимось схожа зустріч родини зрідним військовим, який повернувся. Ти та сама людина, яку я колись покохав/покохала,і я роблю вибір бути з тобою в цих стосунках (в кожного свої причини). А цікаво, а який ти зараз? А що іншого? Бо в мене інше ось це… Бо я в собі це спостерігаю, так? Це історія про необхідність придивитись, проговорити, дати місце цим змінам, легалізувати їх. Можна сказати: «Я помічаю, що т тут такий, а я така».

Які слова є тригерами? Що краще не питати? Що краще не казати? Можливо, якісь речі неприємні? Наприклад, може як фрази «Бережіть себе», «Віримо».

Звичайно, коли ти це кажеш своєму знайомому «Віримо», «Бережіть себе», то це дуже формалізована історія виходить. В формальній комунікації, чому б ні, хай буде, але коли це рідна тобі людина чи знайома людина, то варто спробувати знайди якісь інші трішечки слова. В що саме ти віриш? Чому ти бажаєш, щоб берегли себе?

А от питання, що казати чи що не казати, вже є підбірка навіть. Не казати фрази, на кшталт, будь-якого знецінення « А на що ти туди пішов?», «Ми тебе туди не посилали», або дружині можуть казати «А як ти могла його відпустити?». Коли спілкуюсь з військовими, вони питають, як нам реагувати на подібні фрази «я народжений не для війни». Із того, що я тригером це фрази «Розкажи щось цікавеньке», «Як там?», «А ти вбивав?», «Скільки ти вбив?», «А тобі було страшно?», «А коли перемога?», «А правда кажуть, що там насправді …».

А ще є така диванна експертиза «В мене кум/брат/сват там, і я точно знаю, як там на фронті. Мені точно можеш розказувати» або «Мені точно можеш не розказувати, бо я знаю». Це точно не буде налагоджувати жодним чином контакт.

А що стосується сімей, то близьким не варто казати військовому під час сімейної комунікації «Скільки ти можеш говорити про свою війну», «Забудь, ти вже в мирному житті». Оце точно конкретне знецінення. Так само як і фраза, наприклад, «Тобі головне – війна, а не я/а не ми». Адже ветерани, які повертаються, вони продовжують брати участь, у війні тільки іншим чином: вони допомагають побратиму, стежать за новинами, переймаються, хочуть назад, з почуттям прави мають справу. Особливо ті, хто не може повернутися більше. Приклад знецінення, який особисто чула, «Так ти ж був не на самому фронті». Тобто якщо ти не на самому фронті, а, наприклад, в рембригаді, чина кордоні перебував в іншому регіоні, який може не межує ані з північними, ані з північно-східними нашими сусідами, то хіба кордон не треба охороняти? Чи техніку не треба ремонтувати? Чи воєнні об’єкти не треба охороняти? Чи інфраструктури не потрібні? Чому ППО, які знаходяться не на передовій, ми якось обожествляємо, а хлопці і дівчата, які виконують інші бойові задачі, і вони не на самому фронті, то чому ми їх знецінюємо?

І от як бути військовим або родинам, коли говорять якісь такі речі, які тригерять?

По-різному. Я тут за те, якщо людина чує в свій бік подібні фрази, вона має абсолютно право відповісти грубо. Бо тоді виходить, щось схоже на таке: ми можемо вас тригерити, а ви ж нам, будь ласочка, відповідайте дуже лояльно, чому ми не праві. Я займаю тут трошки таку позицію адвоката військових, ветеранів і сімей. Бо в нас, в цивільних, є терабайти інформації, як не треба говорити тощо. Відкрийте будь-який пошуковий ресурс, напишіть, що недоречно казати військовим, чи що недоречно запитувати у військових. І отримаєте тисячі сторінок про те, що недоречно.

Тут давайте ще будемо розділяти, що емоційна реакція – це та, яка виникає миттєво, ми хочемо того, чине хочемо. У нас є момент тільки, коли ми усвідомлюємо цю реакцію, і є вибір. І оцей вибір з’являється: що мені сказати, що ні. Тобто, якщо тригернуло і вже починаєш відповідати, тоді вже як йде, так йде. Якщо ж там є можливість вибрати відповідь якусь іншу, то це може бути і гумор, жарт, і це може бути реакція на усвідомлення і таке віддзеркалення, наприклад, використавши фразу «Як ти хочеш, щоб я тобі відповів?», чи «Яку ти відповідь від мене хочеш почути зараз?».

Я чула статистику про те, що частина роботодавців боїться брати на роботу людей, які були на фронті, у яких був бойовий досвід, брати в колектив. Аргументують це тим, не знають, як з ними правильно спілкуватися, яка в них психіка, як вони себе поведуть в колективі. То як бути цим роботодавцем? Що це у них за страхи, упередження такі, щоб ви їм сказали? І щоб ви сказали тим військовим, які це чують?

Таких упереджень досить багато серед роботодавців, керівників, тому що, знову ж таки, існує безліч міфів щодо того, якими повертаються військові (з ПТСР-ом, агресивні і багато чого). І якщо ми говоримо, що ми маємо справу виключно з упередженням, а не з певними комплексами, що пов’язані, наприклад, з тим, що там військові займали командирські якісь посади, от тепер вони повернуться і будуть зі мною конкурувати, а його беруть не на управлінську посаду. Це один момент, тобто дійсно треба дізнатися, чи це є упередження, чи ні.

Другий момент. Обов’язково дивись на кожен конкретний випадок і оцінювати кожен конкретний випадок. Тому що, так, по-різному себе поводять ветерани і військові, тут героїзація точно не найкращий варіант, у такий спосіб ми робимо пастку і собі, і військовим. Потім від них будемо очікувати, що вони мають бути всі святі, а вони виявляються людьми, як і ми всі. Тому керівникам варто проводити співбесіди, не покладати тільки на HR чи відділ кадрів. Варто запитувати про софт-скіли типу комунікабельності, уміння приймати рішення, швидко реагувати. Тому що військові навчаються досить багатьом навичкам під час своєї служби. Дивимося, де це упередження має місце, де ні, проводимо співбесіди особисто, дивимося на софт-скіли, даємо час для адаптації все-таки людині в новому колективі. Знову ж таки, керівникам для того, щоб було легше, треба ще краще попрацювати з навичками постановки задач і делегування. Це в цілому у нас там не дуже з цим, багато дуже керівників мають з цим такий геп ніби прогалину. Керівникам стане легше, якщо вони будуть конкретніше ставити задачу і описувати результат, який очікують. І звичайно, треба поважати досвід. Поважати досвід– це не знецінювати його, не ставити питань, яких би сам собі не поставив. І опосередковано проявляти інтерес.

Тобто, якщо ти хочеш, маєш сумніви щодо того, що зараз твоя фраза чи твоє питання буде тригерним якимось чином, то просто визнач зону інтересу. Скажеш щось на кшталт «Слухай, мені цікаво зараз поговорити про…» і назви про що. Ну, наприклад, про твій бойовий досвід. Якщо тобі нормально і ти можеш про це поговорити, давай, я тебе трошки попитаю або розкажи мені про… Ну, і бути готовим до негативної відповіді. Визначення цієї зони зацікавленості – це все-таки не пряме питання в лоб і воно залишає вибір. Вибір, як ми раніше говорили, відповісти лояльно.

У нас багато є запитань з наших слухачів. Пише нам Микола.

«Я скоро буду демобілізуватися, що б ви мені порадили, з чого мені почати, як тільки я повернуся в тил, можливо, є якийсь правильний алгоритм дій, щоб нормально повернутися в родину, в суспільство?»

Перше, з чого треба почати, це з постановки на облік і всі ці юридичні питання. Подивитися дійсно законодавство, що де і як ви маєте на то право і так далі. Зв’язатися з роботодавцем, якщо ви працюєте, зв’язатися зі своїм керівником і сказати, коли ви будете прибувати, скільки у вас часу вийде на дорогу, щоб оця прогалина між наказом про звільнення і постановкою на облік, щоб вона могла бути вирішена якось більш адекватно. Так ви протягнете руку допомоги своєму керівнику.

Стосовно родини, з родиною теж варто говорити про зміни чи про свої нові звички. Говорити і провійну теж з родиною можна. Для цього треба створити певні умови, звичайно. Це справді має бути історія «ми з тобою і спілкуємося на тему…», де ви можете взяти свою дружину за руку, наприклад, обійняти в разі чого, розказати про зміни, що звами відбуваються, про що вас не варто запитувати і чому ви не хочете про щось говорити. Таким чином людина описує територію, на якій їй комфортно і територію, на якій поки що їй не комфортно. Беріть час, якщо не відчуваєте цієї нагальної потреби, то не намагайтеся зразу включитися у всі родинні справи. Якщо відчуваєте, що стягнете і все окей, і це те, чого ви чекали, то, будь ласка, звичайно, включайтеся. Але і в першому, і в другому випадку, про це слід сказати: що я зараз можу от стільки робити, а чогось не можу робити, а тут мені трошки ще треба часу, а ось тут мені трошки треба знань, інформації. Тому це теж буде чесно, по-партнерськи, абсолютно.

Якщо у вас порушений сон, то скажіть про це, а не просто, хай це буде очевидним для дружини. Бо, скорішеза все, вона почне говорити щось, на кшталт, там, тобі треба пролікуватись чи звернутись до когось. Можливо, я ж не знаю про конкретно людину, яку ми говоримо. Або дружина може просто сильно переживати і бідкатись стосовно певних ваших нюансів. Тому про них слід попередити. І, дійсно, воно може самостійно налагодитися протягом певного часу. Знову ж таки, скільки часу може пройти, це у всіх по-різному. Але якщо ви від цього страждаєте, від певних змін в життєдіяльності, то слід звернутися до лікаря чи до психолога, в залежності від того, що це за момент.

Олена Рівне.

Мені здається, що мого чоловіка, він військовий ПТСР. Я йому про це кажу і кажу, що йому треба піти допсихолога, а він не хоче.

ПТСР – це посттравматичний стресовий розлад. Це діагноз, який має встановити лікар, не дружина, не хтось інший. Це розлад, який проявляється через певний час після травматичної події. Це розлад, який з нами відбувається, тому що травматичний досвід, який ми отримали, ми не в змозі опрацювати. Фізіологічно це відбувається тому, що у нас при травматичній події, гормон кортизол – знижений. Кортизол виділяється у нас в тому числі, коли ми переживаємо певний стресовий досвід, так. І він допомагає нам подолати цей стресовий досвід. От до нього вийшло звикання, і він знизився, не виділяється в тій кількості, якій треба. Давайте одразу скажу, що у людини можуть бути певні травматичні ознаки, наприклад, порушений сон, чи смикається від гучних звуків, чи відчуває певний рівень тривоги на щось в якихось ситуаціях, але це не означає, що в людини ПТСР. Тобто, травматичні якісь реакції, які проявляє людина, вони ще не є доказом ПТСР. Стосовно ПТСР, то ми маємо, є 4 групи ознак. Однак такий найяскравіший з них, це дійсно такий елемент чи прояв флешбеків – це такі повернення в ситуацію, яка травмувала, повернення в ті моменти. І це може проявлятися візуально, наприклад, людина може затискати вуха, падати на підлогу, кричати щось, при тому вона досить часто може не усвідомлювати те, що насправді вона зараз не там.

До кого звертатись в таких історіях, в такійситуації?

Бажано до психіатра, але взагалі точка входу, запиту на допомогу, як такого значення немає. Можна звернутися до невролога, він може відправити до психіатра. Бо ж не у всіх є контакти, наприклад, до психіатрів. Можеш дотягнутися до психолога і довіряєш якомусь психологу.

А психолог військовий має бути?

Не обов’язково. Військовий психолог відрізняється від цивільного психолога, який працює з військовими, базовою підготовкою, освітою. Військовий психолог має звання, як правило, тому що це навчання в військовому закладі, отримання первинного військового звання, там лейтенант чи молодший лейтенант, в залежності від того, яке звання по випуску видається. Ну, і досвід служби. Але і багато цивільних психологів, які навчалися в цивільних закладах, мали там свою практику, але отримали підготовку, там, наприклад, військова психологія, чи кризи і травми, чи робота з ПТСР, також можуть спокійно собі працювати з військовими.

А як мотивувати піти до психолога?

З мого досвіду, я кажу, якщо ти хочеш, щоб людина сходила до психолога, може тобі треба сходити до психолога. Це вже нормально, прийти і сказати, слухай, в мене з голови не виходить, що мій чоловік має піти до психолога. Ну і трошечки з цим запито попрацювати. Якщо ви бачите, що певні реакції вашої близької людини, вони стабільні, тобто вони розпочалися і не знижується, наприклад, їхня інтенсивність, і вони тривають протягом три більше тижнів, тобто не проходять, то про це можна говорити своїй людині, що, дивись, ось, в тебе ось такі прояви є. Я це помічаю. Твоє життя від цього знижує якість. Ти від цього страждаєш, або тобі від цього погано, нам від цього погано, на наші стосунки це впливає. Можна продовжувати страждати, а можна знизити цей рівень страждань. Можна бути трьохсотим в тіло, а можна бути трьохсотим в душу, душу теж треба лікувати. Тому допоможіть, знайдіть контакти. Можна сказати, що хочеш, давай, я пошукаю контакти і ти звернешся до психолога, чи психотерапевта, чи до лікаря. Хочеш, давай вдвох звернемося, як пара, щоби там попрацювати як пара.

Однак, знайте, що з першого разу, скоріше за все, не вийде. Тут треба терпіння, правда. Я, як людина, яка в стосунках з військовим, ну, незважаючи на те, що я психолог і так далі, я розумію трошечки середини цю ситуацію. Єдине, про що, напевно, я би тут говорила, пам’ятаєте, що вибір звернутися за допомогою завжди має бути від цієї людини.

Тетяна запитує.

Нещодавно стала свідком дуже неприємної ситуації. І хочу запитати, як бути? Люди, які повертаються зараз з війни без кінцівок, на протезах, їх все більше. Як з ними поводитись, спілкуватися, щоб не образити? І як пояснити дітям, щоб не тикали пальцями?

Хочеться зразу сказати «нормально». Нормально поводитись, нормально спілкуватись. Однак я розумію, що це слово «нормально», воно все одно прикрашене всередині якоюсь розгубленістю, що робити, як робити. В кожного своя нормальність. Зразу скажу, точно не треба жаліти. Це те, чого менше всього потребують і військові, що втратили кінцівки, так і військові, що повернулися без видимих травм якихось. Жалість – це останнє, що ми потребуємо як люди. Як спілкуватися? Як з людиною, в якої є всі кінцівки. Не кидатися. Не намагатися зробити все за цю людину, якщо вона не потребує і не просить цієї допомоги.

Якщо ви дуже хочете допомогти, запитайте, чи треба допомогти. Навіть, якщо ви бачите, то уточніть…Чи потрібна вам допомога? Якщо ви бачите, що військовий без руки чи з протезом намагається відкрити наплічник, і там, в нього це займає певний час, і вам здається, що він вовтузиться, його всі ці спроби не вдалі, то все одно спочатку запитайте, чи потребує він допомоги. Це про те, що дійсно люди з протезами потребують трішки більше часу. Для них нормально, що це якось довше.

Дітям варто розказувати про те, що людина може мати дві руки, дві ноги органічні, умовно, природні, а може мати і залізні, наприклад, або не мати певних кінцівок взагалі, але при цьому все одно вона залишається людиною, яку варто сприймати як звичайну людину, повноцінну людину. Якщо ви точно впевнені, що це військові, то ви можете дитині говорити, що ця людина захищала, обороняла Україну, втратила кінцівку, тепер в неї залізна рука, чи залізна нога. Спокійно казати про те, що це дядя, який обороняв, який захищав. Частіше за все є моменти, де вони залучені, малюють малюночки, чи якось знають про війну. Тому казати отими словами, якими дитина знає, якими ви їй говорите про війну. Що тикати пальцем, це точно не найкращий варіант. Якщо ти хочеш, там, поспілкуватися з дядєю, то можна підійти, привітатися і запитати дозволу поспілкуватися. Можна подякувати, до речі: привітатись, для початку, підійти і сказати, дякую за службу, дякую за захист, дякую вам за небайдужість, за будь-що, що йде з вашого серця.

Можна спитати дозволу, чи можна обійняти людину, якщо дуже хочеться обійняти, але питати дозволу, особливо, коли ви не знайомі. Можна просто невербально подякувати, прикласти руку до серця, ну, піймати погляд, прикласти руку до серця, чи посміхнутися, піймати погляд, посміхнутися, кивнути.

‍Олег пише.

Я боюся йти на війну. Я розумію, якщо призвуть, то піду, але мені страшно. Що робити з цим страхом?

Це нормально, що вам страшно. Було би дивно, якби ви не боялись. Зі страхом корисно працювати, коли розкласти його на елементи: чого конкретно ви боїтесь. Конкретизуйте, що вибоїтесь. Ті конкретні відповіді, які ви можете підготувати, до яких ви можетепідготуватись, наприклад, заготувати екіп, пройти підготовку вже зараз, нечекати мобілізації. Пройдіть цю підготовку, подивіться центри, що готують,зверніться до ТРО, подивіться, як вони готують, поспілкуйтеся з друзями, щослужать, на що звернути увагу, подивіться, там, інтерв’ю військових, якірозказують, до чого бути готовими, на що звернути увагу. Поспілкуйтесь зпсихологом, якщо відчуваєте, що треба. Якщо цей страх контрольований, він не Вивже там все зробили для себе, все, щоб зняти цю тривогу.

Іванна пише.

Мій чоловік повернувся з фронту, але нічого мені не розповідає, частіше з друзями ввечері йде випити. Я відчуваю себе зайвою чужою, переживаючи, що він зіп’ється. Теж поширене запитання. Іванна, по-перше, він не розповідає, як би вам то не було зараз прикро почути, але він не відчуває довіри і безпеки в цьому питанні. Довіри не в тому плані, що ви можете його якось зрадити, а в тому, що ви стягнете те, що він розкаже і зможете на нього дивитися тими ж самими очима, якими дивитеся, наприклад, зараз. Тому проявляйте готовність, говоріть про готовність, послухайте, якщо що. І коли чуєте, воно тобі не треба, ви можете сказати, треба, бо я в контексті цьому теж живу. Це ми, це наш досвід і що будеш вважати потрібним. Потроху можеш мені розказувати. Я залишаюся твоєю близькою людиною. Це готовність. Розділяйте цю історію і точно, як би зараз важко тут не було, не критикуйте його за те, що він йде з друзями навіть випивати. Це точно не посприяє зворотній поведінці. Однак виможете говорити про свої страхи і хвилювання.

Катерина питає.

Як пояснити дитині, щоб не налякати, що у батька є поранення і, можливо, буде протез?

Слід говорити про, не про важкість, як таку «божечки, нашому татові зараз погано», а про те, що «тато, виконуючи бойові завдання, має можливість зараз на більш міцну руку чи ногу», наприклад. В нього вона буде залізною. Але вона така ж сама, це той самий тато, він цією рукою зможе обіймати. Можна в режимі гри розказати, уяви собі, що він може робити цією рукою, наскільки він сильний тепер буде.
Ну, власне, якісь такі історії про протез, про тата в цілому. Тут треба говорити не про страждання, а про можливість функціонування, все-таки, що це той самий тато, він тебе так само любить, ми його так само любимо. Це нормально, якщо ти розгубишся, ну, власне, перед зустріччю. Нормально, якщо ти розтривожишся, скажи мені про ці хвилювання. Бути з дитиною в цей момент, так?

Олена пише.

Знаю про багато випадків насильства в родинах військових. Мій чоловік теж військовий, скоро має демобілізуватися, я хвилююся, що в нас теж буде ця проблема.

Дуже глибоке це питання, і важко відповісти однозначно. Давайте будемо теж враховувати, що якщо ця проблема була до його моменту служби, навряд чи вона зникне. Якщо фізичне насилля, сімейне насилля було присутнім, то після служби це не тому, що він служив, а тому, що воно вже було. Ось, може бути. Якщо, не дай Бог, якось зіштовхнетеся з насиллям, якого раніше, наприклад, не було раніше, а зараз воно є, то, по-перше, ви маєте діяти згідно з законодавчими нормами. Є сенс про це заявляти, викликати поліцію, писати заяву. Звичайно, писати заяву, тому що мине можемо вирішити проблему, про яку не говорять. Тобто, якщо її замовчувати, то в нас не буде жодного шансу на те, щоб вирішувати цю проблему на рівні суспільному, наприклад, законодавчому. Ось, і знайте, що будь-яке насилля, яке з’явилося в поведінці, це, добре скажу це слово, це ненормальна поведінка. Тобто, це маячок, на який треба звернути увагу, і з яким треба працювати.

І насамкінець, Ольга пише.

Зустріла однокласника. Він військовий, зустріла його в військовій формі, заклякла на місці, треба про щось говорити, якось розмову вибудовувати. Я не знаю, що в нього питати, що йому казати. І, взагалі, у мене почуття провини.

Почуття провини – теж нагальна проблема зараз в більшості нашого суспільства. Щоб стало трошечки легше в такій ситуації, де заклякла, розгубилась, не знаю, що казати. Кажіть про те, що заклякла і розгубилась. Побачила тебе, розгубилась, неочікувано, так багато хочу сказати, що не знаходжу слів. От, справді, не знаходжу. Такий ти мені якийсь рідний. Неочікувано то було, рада тебе бачити, стільки багато вдячності і так далі. Тобто давати можливість говорити про свій стан. От це точно безпечно.

Почуття провини виникає зрізних причин. Зазвичай ірраціональних, нелогічних причин. І нещодавно чула ізнову завернула на це увагу і згадую, що багато про це чую, в мене є враження, що ми мало робимо, людина каже, тому в мене почуття провини. І тоді я говорю, окей, тепер скажи це не про «ми», а про «я». В мене враження, що я мало роблю. Я тут, а вони там. І тоді, ну тут декілька варіантів реакції. Перша реакція, що я не мало роблю. Ну, власне, коли ти на себе робиш цю проекцію, коли ти про себе говориш і ти дійсно, так, вважаєш, що ти робиш і так далі, то розумієш. Або якщо тобі полегшає. Донат більше. По гривні, наприклад. З будь-якої суми можна знайти оту невеличку, яку ти можеш віддати, задонатити, і тобі стане трошечки легше.

Щодо «я тут, а вони там», то в світі, якщо це така ірраціональна історія, то в світі завжди є люди, які, ну, набагато гірші ніж тобі. В світі завжди вони є. Якщо ти непрофільний військовий, непрофільний спеціаліст, в якому, яких потребує, наприклад, яких потребують сили оборони, то просто згадай про те, що ти там, щоб хто був, чи щоб якою ти там була, що б ти робила там. Якщо ти розумієш, що ти можеш щось там робити, і можеш піти там, в сили оборони, я маю на увазі, то роби, якщо тобі того хочеться. Якщо в тебе є причини, чому ти туди не йдеш, ну, нагадай собі про ці причини. Дорослий світ, він такий, що ми не завжди приймаємо рішення, які нам дуже подобаються, але вони є. Якщо почуття провини не проходить, звернись до психолога.

Оце прям, там, це теж маячок, так? Якщо воно є і воно не проходить, так, звернись до психолога, попрацюй з цим.

Послухати запис програми повністю можна за посиланням.

Джерело: програма «Радіо Терапія» на «Країна FM», гостя військова психологиня, психотерапевтка Олена Нікольська.