Психологічна підтримка військових та їхніх рідних: як це має працювати?

На запрошення Координаційного центру з психічної здоров’я Кабінету міністрів України психологиня, кандидатка психологічних наук, директорка ГО «Громадський рух «Жіноча Сила України» Наталія Умеренкова поспілкувалася з експерткою Координаційного центру Ольгою Горбаньовою про комунікацію з військовими, ветеранами та про підтримку їхніх родин.

Мабуть, дійсно, кожен з нас сьогодні відчуває вдячність до захисників і захисниць за їхній внесок у збереження держави. Можна не чекати, поки вони стануть ветеранами, а вже сьогодні допомагати їм тоді, коли є така потреба або можливість. Десь це може бути допомога членам їхніх сімей. В тому числі навіть такі прості речі, умовно, як питання стосовно оформлення різних документів. Не всі, абсолютно навіть не військові, можуть розібратися з тими чи іншими бюрократичними нюансами. Я це точно по собі знаю. Для мене багато що є складним, коли я приходжу в якісь там, наприклад, державні інстанції, але не тільки там державні.

І зрозуміло, коли хтось включається в цей процес не просто, щоб розказати як за інструкцією діяти, а ще й додає частинку душі, по-людськи пояснює, намагається допомогти (військовому чи його рідним — ред.) і підказати, це вже буде дуже добре. Це якраз про — бути порч.

Мені здається, що сьогодні, враховуючи, що вся країна залучена до захисту держави на різних ланках, то будь-якому спеціалісту є спосіб, щоб долучитися своїм фахом (до підтримки і допомоги захисниками і їхнім родинам — ред.). Ми це знаємо по досвіду нашої громадської організації: до нас долучаються ті, хто хоче бути як психолог, допомагати з різними адміністративними, комунікаційними процесами… І наша ж організація така не єдина. Тобто є велика кількість можливостей, куди можна долучитися.

Ну і донати ніхто не скасовував на сьогоднішній день. Це теж підтримка велика. Тому мені здається, що головне – це мати бажання, щось зробити і далі просто все можна реалізовувати фактично кожного дня.

Завжди люблю це питання, бо воно, з одного боку, дуже важливе, але водночас і досить складне, тому що єдиного рецепту не існує. Але попри те, ми точно знаємо, що наш мозок — нейропластичний, наша нервова система здатна до відновлення. Ми, українці, це чітко бачимо за період повномасштабної війни, як ніхто. І зарубіжні партнери і колеги в нашій сфері теж це кажуть, що це універсальна стійкість просто українців. Та водночас в кожного є ще щось, що йому може допомагати. В когось це речі, що пов’язані з фізичним здоров’ям (зарядка, фізичні вправи, заняття спортом, йога, басейн) чи ще щось. І це вже буде добре, тому що організм цієї людини знає: «коли я в стресі, я роблю ось це». Для когось буде помічним приготування їжі або прибирання. Одна дружина військовослужбовця казала: «Я так часто ще не прибирала. Це заспокоює». Хтось, наприклад, долучається до волонтерської діяльності, щоби бути включеним в процес. Хтось спілкується з іншими, наприклад, родичами військових. І це все може давати додаткових сил. От ми бачимо, коли проводимо групи підтримки для мам і окремо для дружин військовослужбовців, наскільки сильною підтримкою є ось це ком’юніті, людей, які тебе розуміють. Тому що дуже часто, коли хтось в родині стає військовим, то може бути так, що в оточенні такої родини/дружини немає тих, хто має подібний досвід. І в таких людей/родин змінюються теми для розмови, виклики, які треба вирішувати тощо. І такі жінки (дружини, матері військових — ред.) кажуть, що їм немає про що тепер говорити з людьми, які раніше їм були близькі. Виходить так, що те, що раніше вважалося важливим в родині/для людини, зараз просто не сприймається (коли рідна людина стала на захист держави — ред.). Це якраз те, що додає такої ізоляції, небажання взаємодіяти з тим, з ким ти раніше взаємодіяв. І це, звісно, пригнічує. Тому  якщо раніше можна було зателефонувати, наприклад, до подруги, сестри, друзів чи до куми, і це додавало ресурсу, а зараз (за інших обставин — ред.)  ти не маєш цієї можливості.  Воно напружує. І добре, коли знаходиться якесь середовище, де ти можеш про щось говорити, пожартувати, і ви один одного зрозумієте. І це може бути величезна підтримка для багатьох.

Чого точно не варто робити — це відкладати життя на потім. Наприклад, такі речі, Як «я не буду йти у відпустку, поки мій чоловік на фронті», або «я не можу собі дозволити купити якусь нову річ, поки він там (на фронті — ред.). Такі речі є, тому я і озвучую їх, щоб якось достукатися до тих дружин, і хочу наголосити, що цього не варто робити. Якщо ви сумніваєтеся чи йти у відпустку, чи купити собі якусь річ, то проговоріться про це зі своїм чоловіком. Просто запитайте, бо може бути так, що він буде навпаки радий, що ви якось видихнете. Адже є безпосередній зв’язок між тим, в якому стані перебуває  дружина військового і станом самого військового. Якщо дружина відпочиває, якщо вона буде мати більше сил, то і йому це буде підтримкою. Ми знаємо дуже багато випадків, завдяки зверненням нашу телефонну лінію Служби психосоціальної підтримки сімей військовослужбовців, власної практики і досвіду роботи ГО «Громадський рух «Жіноча Сила України» з 2014 року. Є дуже прості речі, коли є взаємодовіра в стосунках, то, безумовно, цей контакт, продовжується і під час несення служби. І буває так, що дружина є отим єдиним каналом, де військовий може поділитися переживаннями: про свої переживання стосовно втрати побратимів, про те, що він відчуває, і так далі. Він там не боїться бути неприйнятим чи його не зрозуміють. І коли ми згадаємо про себе, коли чуємо щось, але розуміємо, що не можемо допомогти, якось забрати біль рідної людини, то нам теж болить. І ми десь маємо потім оце відчуття якось собі компенсувати та відновитися, щоб мати сили. Так відбувається і в родині військового. І зрозуміло, що вислуховуючи, знаходячи слова підтримки, дружини не скажуть своїм воїнам, що їм якось складно, але потім цим жінкам треба теж сили на відновлення, щоб могти далі чекати і підтримувати свої захисників. Тому ми завжди говоримо про те, що підтримка сімей військовослужбовців — це частина обороноздатності країни, бо це насправді величезна підтримка для військових. І сьогодні, і зараз, і тоді, коли вони будуть повертатися зі служби. Це величезне підґрунтя, на яке сьогодні можна працювати для того, щоб завтра це працювало теж на відновлення.

Перш за все треба пам’ятати, що військовий — це теж людина. Так, в нього інше середовище, є вже інший досвід. Але це все-таки людина, яка відчуває щирість або нещирість. І, безумовно, кожен із нас може подумати і згадати якийсь досвід, коли ми бачимо, знаєте, коли до нас дуже обережно підходять або якось так намагаються обійти дуже так обережно. Як ми себе почуваємо? Ми це відчуваємо і це не дуже приємно. Тобто краще переконатися, що ти можеш спокійно спілкуватися. Зрозуміло, це залежить від рівня близькості. Якщо говорити про рідних, ми точно знаємо своїх рідних військових. Ми знаємо, на що вони орієнтуються. І коли ми маємо такий сталий внутрішній стан, ми здатні відчути оцю зміну і відчути, що варто робити, а що ні, що варто сказати, а що ні. І, зрештою, завжди можна запитати: «Чи можу я тебе обійняти зараз?». І це завжди працює. Але про це треба говорити, запитувати.

Звісно, що є якісь базові речі, наприклад, треба час відновлення, на адаптацію, коли військовий повертається додому чи приїжджає у відпустку. Десь не гупати дверима, зважати на певні побутові речі. Але разом з тим, добре говорити: «Якщо щось буде не так, любий, скажи мені». Може бути незручно сказати чи щось спитати, але коли є дві людини, одні незручно сказати, а інші незручно запитати, то порушується комунікація і починаються проблеми. Тому добре, коли є ось цей досвід і вміння розмовляти, запитувати.

Коли людина захоче щось розказати, вона розкаже сама. Точно не треба запитувати про досвід війни: «Розкажи, як це було?», «Як ти там був?», «Що ти бачив?», «А там страшно?»  і так далі. Це війна. Ну, яка має бути відповідь? Водночас точно треба бути готовим вислухати, якщо людина готова розповідати. Буває так, що хтось розповідає, ділиться про втрати, про власні переживання, або хоче поділитися якоюсь історією. Можливо, це не перший раз звучить ця історія. Тут варто проявляти повагу і слухати. Ми в цьому випадку є підтримкою, якій людина хоче довіритися. Вона розказує те, що для неї важливо. Але точно не варто розпитувати, для того, щоб якось там зрозуміти.

В десятці запитань, які точно не варто ставити членам сімей «Ну, що там по грошах?», «Він же там 100 тисяч заробляє?». Це стосується всіх категорій членів сімей, і тих, хто в зоні бойових дій, і родин, де військових зник безвісти, і тих, чий захисник перебувають в полоні, і родин, чий воїн загинув. Ми (при спілкуванні з рідними військових на телефонній лінії Служби психосоціальної підтримки — ред.) часто чуємо про оці моменти, що стосується запитань про кошти/виплати. Ці люди (рідні захисників — ред.) ладні віддати все, якби можна було повернути час (обставини — ред.). Дуже хочеться, щоб цього було менше. Для мене це особисто про повагу і про розуміння людьми, де ми живемо, в який час живемо, в яких умовах ми живемо.

Треба розуміти, що хоче родина. Вона ж хоче добро якесь зробити. І, безумовно, повертаємось до того попереднього мого пункту проте, що все варто говорити. Тому що, якщо ми хочемо якось нанести добро, то добре би запитати, насправді, в якій мірі це би могло бути в поміч. Як би це могло бути доречно? Тому що, банально, комусь треба більше часу, щоб просто спати, нічого не робити, щоб мозок переварив той весь досвід, побути в тиші якийсь час, і мати змогу визначитись, як бути далі. Можливо, хтось захоче змінити професію, або буде шукати якийсь досвід новий, в якому він ще не був залучений. Це теж може бути. На це треба час. Іноді сім’ї хочеться, щоб вже два тижні пройшло, він вже включився в побутові питання. Це нормальне бажання, тому що сім’я, коли чекає, вона теж приносить, я назву це, можливо, не дуже популярною фразою, це така теж певна жертва, тому що ти по-інакшому вимушений жити. Ти тут вдома (якщо це дружина) весь цей час і за тата, і за маму, виконуєш функції побутові один за двох. І, безумовно, це теж непросто. Ніхто з них не вибирав собі бути в цьому, але вимушений. Коли ще паралельно навалюється купа якихось інших питань із роботою, здоров’ям і так далі, то це такий дуже гарний об’єм насправді непростих викликів, з якими ця сім’я стикається. І, безумовно, коли повертається, військовий, що він очікує? Він очікує, що я нарешті видихну, нарешті відпочину. Тиша і спокій. Що очікує родина? Я нарешті видихну, я нарешті відпочину, що буде так, як було раніше.

Так, і вони обоє хочуть, насправді, відпочити і хочуть, щоб це відпочивання кожен із них трошки забезпечив, займаючись тими питаннями, які накопичилися. І це таке трошки, знаєте, взаємне очікування, яке, якщо не виправдується, не здійснюється, то можуть виникати конфлікти. І добре, коли є ось це розуміння, знаєте, просто навіть проговорити про те, як кожному було непросто. І кожен з них це може сказати: «Давай, ми подивимося, як зараз разом можемо відновити свій стан і по-трошки по-новому, по-іншому це будувати». Так, буває складно почати про це говорити, тому що кожен десь трошки ще вариться в своїх очікуваннях, очікуючи розуміння. Є такі моменти, де сім’я стає тим найпершим середовищем для відновлення військового.

Відпустка – це ще не відновлення. Це період, дуже маленький, де людина повністю все одно не переключається. І це нормально, бо нервова система не встигає перезавантажитися, і вона вже готується до повернення, але це можливість бути разом. Варто розуміти, що у відпустці немає повного переключення, щоб за 10 днів військових приїхав і вирішив всі питання. І насправді дуже часто сім’ї не очікують цього. Тобто всі розуміють, що це час, щоб хоча б просто побути там разом, подивитись один на одного, потримати за руку. І це вже добре. Проте немає таких рекомендацій, що має або що не має робити сім’я, щоб допомогти, це все на рівні відчуттів, на рівні розуміння «Що я зараз можу зробити?». Зрозуміло, що можуть допомогти зі здоров’ям, з документами, якщо це якось дотичне до ситуації, з іншими різними питаннями. Можна організувати якийсь відпочинок, зануритися потрошки в сімейні питання про те, що змінилося, що відбулося, які новини сталися, розповісти якісь деталі. Часто дружини фіксують, наприклад, щось в блокнот, або якщо в родині є дитина маленька, то записують на відео, як вона зростає. Потім можна показати, занурити військового в цей процес, і поступово занурювати в спільні справи. І, звісно, мати змогу вибудований контакт, щоб, коли буде очевидно, що потрібна зовнішня допомога, а ветеран ще не готовий цю зовнішню допомогу прийняти, то почати про це говорити. Ну, і підтримувати, якщо людина вирішила змінити професію, чи спробувати відкрити власну справу, то точно не казати «Ні, не роби цього», а принаймні поспілкуватися, поставитися до цього з зрозумінням, подивитись, де можна допомогти, і так далі.

Це таке питання, про яке ми би хотіли менше говорити в поточних умовах, але разом з тим наші такі спостереження говорять, що про це треба говорити більше, тому що в нас люди не знають, як підтримувати тих, хто втратив на війні когось. Може здаватися, що якщо щось запитати про людину, яка загинула, то може виникати нерозуміння, як це зробити правильно: «Я зроблю боляче, тому я про всяк випадок віддалюся». І виходить, що людина, яка втратила близьких, вона ще й втрачає ту соціальну взаємодію, і лишається наодинці з тим. І в неї виникає природнє нерозуміння, що відбувається, чого від мене відвернулися. А люди думають, я таким чином турбуюся, бо людині треба побути там наодинці. І ось тут двоякий момент, який насправді дійсно треба комунікувати на широкий загал, як саме це робити.

З 2022-го року до нас звертаються на телефонну лінію і члени сімей зниклих військових, загиблих військових. І ми бачимо, якою великою є потреба поділитися, наприклад, якимись переживаннями. І коли такі дружини, мами чи інші родичі військових, відчувають, що вони б хотіли більшої допомоги, ніж поговорити (бо комусь достатньо поговорити просто по телефону, а комусь потрібна більша підтримка), то ми пропонуємо онлайн-зустрічі з психологом. Терапію, щоб люди змогли знайти більше опори, щоб прожити це горе, коли ми про втрату.

Я точно можу навести приклад, як не варто підтримувати. Часом люди кажуть такі речі «Ти, що молода, когось собі ще знайдеш», «Добре, що дітей немає, в тебе все попереду», «Скільки ти вже можеш плакати або ходити на те кладовище?», «Ти, що все життя зібралася так горювати?», «Час лікує, треба жити», «Тримайся». Отак точно не треба казати, це ранить надзвичайно сильно. Нам здається, що це наче такі логічні, зрозумілі слова. Ну, може здаватися, що ти сказав, і людині стало легше. Але воно не дуже допомагає. Навпаки, ще глибше ранить, тому що в людини виникає запитання: «А за що триматися? Все, за що я трималася, зруйнувалося?». І це природні фрази, які виникають у всіх. В цей момент важливо розуміти, що людина може проживати цей біль втрати, бо ми втрачаємо так частинку себе в цьому. І те, що точно може допомогти, це знаходити час на це говорювання. Немає, знаєте, тут таких треба і мушу. Хтось буде хотіти побути на самоті, а комусь більше підійде комунікація з іншими, чи долучитися до груп підтримки. Хтось не зможе працювати, а хтось зануриться в роботу. Хтось буде мовчати, а хтось буде плакати. Це все нормальні процеси.

Але те, що точно треба — це бути поруч біля таких людей, а якщо є малі діти, ви можете самостійно подумати, як ви можете їх підтримати. Банально допомогти з питаннями завезти в школу, на гуртки, допомогти з табором якимось для дітей.

Інші якісь речі, які можна просто фізично взяти і допомогти. І це буде вже великою підтримкою. І не уникати розмов про загиблого. Якщо людина хоче говорити, то не робити вигляд, що теми немає. Це дуже відчувається і стає бар’єром. Тобто можна запитати «Ти як?» Це теж чудовий варіант і це теж те, що відповідь буде очевидною. Погано, але разом із тим це десь можливість розуміти людині, що її готові почути, що її переживання готові тут прийняти.

Можна радити і спеціалістів, не всі, хто втрачає, вони знають, до кого можна звернутися. Ми зараз готуємо листівочку на підтримку родин загиблих і зниклих безвісти військових, щоб вони були в ТЦК, в центрах соціального захисту, щоб були якісь контакти, матеріали одразу, де відбувається такий перший контакт щодо оформлення документів, то щоб люди знали, до кого звернутися. Ми також надаємо підтримку родинам військовослужбовців, чий рідний військовий загинув, або зник безвісти чи перебуває в полоні. Номер нашої гарячої лінії 0800 332 720. Його можна знайти на сайті Служби психосоціальної підтримки сімей військовослужбовців www.pidtrymka.in.ua . Можна звертатись із різних соціальних питань, що стосуються несення служби військовим. Наприклад, щодо оформлення документів, виплат, або якщо є питання, як зв’язатися з військовою частиною, чи військовий не виходить на зв’язок. Також наші фахівці надають психологічну підтримку: це і стосовно особистих станів, і щодо стосунків в родині, чи взаємодії з дітьми. Звертаються до нас, як військові, так і члени сімей. Телефонна лінія працює щодня з 10.00 до 20.00. Консультації та дзвінки безкоштовні. Тож звертайтеся, хто потребує допомоги, безкоштовно. Можна звертатися будь-яку кількість разів.

Більше про психологічну підтримку військових та їхніх рідних, як це має працювати, який досвід роботи Служби психосоціальної підтримки сімей військовослужбовців, що потрібно знати та вміти, аби гідно зустріти наших захисників, про особливості комунікації та взаємодії дивіться у повній відеоверсії інтерв’ю за посиланням на сторінці Координаційного центру КМУ/Mental Health UA у Facebook.