“Близькі не відчувають того, що відчуваю я. Мені було потрібно просто поговорити з реальними людьми, які відчувають щось схоже”, — дружина військовослужбовця Вікторія

Було складно. Я стикнулася з панічними атаками, почала приймати антидепресанти, потім — ходити на терапію. Дуже допомогли зустрічі з дружинами військових.

Банальні речі. Наприклад, заміна лампочки. Я ніколи цього не робила, бо завжди цим займався чоловік. А потім я просто сиділа і ридала, не знаючи, яку лампочку купити. Було важко адаптуватися.

Чоловік став трохи більш різким, трохи більш дратівливим, закритим, ніби почав повністю жити армією. Стало складно спілкуватися. Навіть коли він повертався додому на якийсь час, не міг залишити армію в армії, продовжував думати про це.

Коли почалися панічні атаки. Мені просто ставало погано час від часу. Мене трусило, піднімався тиск, серце билося і я починала задихатися. Я ходила до лікарів, але всі казали, що я фізично здорова. Лише один лікар сказав, що це панічні атаки і що мені потрібна психологічна допомога. Психотерапевт направив до психіатра, і я почала лікування.

Від близьких можна часто почути: “Тримайся, ми поруч”. Я знаю, що мене люблять і підтримують. Але вони не відчувають того, що відчуваю я. Мені було потрібно просто поговорити з реальними людьми, які відчувають щось схоже.

Вони дали мені відчуття, що я не одна. Жінки, які переживають схожі емоції, краще, ніж будь-хто розуміє, що я відчуваю. Ми ділилися переживаннями, підтримували одна одну. Психологи на зустрічах пояснювали, як справлятися з тривогою, як не зациклюватися на негативних думках. Це був простір, де можна було говорити без страху осуду, навіть коли просто слухала інших, вже ставало легше. Я б радила кожній дружині військовослужбовця шукати такі групи. Окрім того, мене дуже підтримали в реалізації мрії. Поки чоловік був на Донбасі, я вирішила відкрити кав'ярню. Це була наша мрія. Я працювала баристою, щоб навчитися, потім — отримала грант з четвертої спроби. На групі я з таким задоволенням поділилася, бо інколи, коли ти ділишся такою новиною з людьми, мені хтось казав, що це не на часі, що це не дуже гарна ідея робити це без чоловіка. Коли ти розказуєш про це дружинам військовослужбовців, які розуміють, що, можливо, не буде “потім”, що треба “тут і зараз”, отримуєш схвалення, захоплення, підтримку.

Ми з чоловіком давно мріяли про це. Коли він уже був на Донбасі, якось в Ірпені я побачила приміщення з адресою Соборна, 118. А 18 — це наше число. Це був знак. Я наважилася й отримала грант і відкрила кав’ярню. Мені подобається, що люди заходять, що я роблю для них каву. Я розуміла, що чоловіку буде важливо знати, що він кудись повернеться. Бо я не знаю, коли він повернеться, в якому стані він повернеться. Чи знайдеться для нього робота в цивільному житті і чи зрозуміють люди, які будуть брати його на роботу, що є певні особливості роботи з учасниками бойових дій.

Він знає, що я трохи crazy (сміється). Ми хотіли зробити це разом, але війна змінила плани. Він сказав: «Давай, якщо вважаєш, що маєш сили». Коли він на ротації, допомагає мені.

Найперше — важливо підтримувати себе і ловити фокус спочатку на собі, бо якщо я буду не о’кей, то я нічого не зможу зробити для нього. Я завжди казала, що допомагати іншим людям потрібно тоді, коли в тебе в надлишку. Стосунки на відстані, звісно, потребують особливого підходу. Якщо треба, просто мовчки посидіти, я це роблю. Інколи я можу якісь свої потреби відсунути на другий план, якщо, наприклад, це зараз буде не о’кей для нього. Тому я просто, напевно, роблю все те саме, що і в наших звичайних стосунках. Це просто турбота, піклування. Я надсилаю чоловіку фото та відео, бо це важливо. Також залишаємо одне одному записки. Коли він поїхав, залишив мені їх по всій квартирі, і я досі знаходжу.

Це бути його тилом. Робити усе можливе, щоб у нього все було добре, щоб він знав, що вдома все під контролем. Це закривати побутові питання, організовувати збори для побратимів, їхати до нього на один день, навіть якщо в останній момент можуть не відпустити.

Він більше ніколи не буде військовим, і я дуже на це сподіваюся. Будемо розвивати кав’ярню, можливо, відкриємо ще одну. Хочемо подорожувати. Ми були за кордоном разом лише один раз. Дуже хочеться простого, спокійного життя.

Не залишайтеся самі. Якщо вам важко — звертайтеся по допомогу. Це нормально — відчувати біль, тривогу, страх. Психотерапія, групи підтримки — усе це допомагає. Я знаю, бо пройшла через це.