“Було відчуття, що я можу без остраху висловити емоції, проговорити те, що ти відчуваю, можливо, поплакати”

В нашій родині вже є військовослужбовці, і це для мене було знайомо. Коли син був у 10-му класі сказав, що вирішив вступати у військовий ВНЗ, я почала переживати, хвилюватися, просила його подумати. Так склалися обставини, що його вибір був саме таким. На час повномасштабного вторгнення він був курсантом. Я довго не могла усвідомити, що він стоїть на захисті країни, а не в академії. Ми спілкувалися, переписувалися, я передавала хлопцям передачки, проте не знала, що це може бути і йому. Син не виказував свого місцезнаходження. Коли одного разу він поділився, що привезли їм речі та годували галушками, борщем і варениками, я зрозуміла, що, мабуть, він не на навчанні. І почалися хвилювання… Вони пов’язані не лише з тим, що він — військовослужбовець, під час війни може бути все, що завгодно. Я знаю, що від нього багато чого залежить. Тому ми допомагаємо йому. Коли збирали за його запитом допомогу, ремонтували генератори, плели сітки, знайомі запитували, чи це моєму синові. Кажу правду, що це не особисто йому, це потрібно підрозділу. Та для мене це так само важливо, як і для нього.

Це означає бути просто мамою: підтримувати, берегти, допомагати. Я б не розділяла тут, чи це мама військовослужбовця, чи це просто мама. Мабуть, це все залежить від стану, від особистості. Просто кохаю, просто хвилююсь за своїх дітей.

Підтримка в нашій родині беззаперечна. Чоловіки підтримали, з жінками було складніше, це мами. Відмовляла, мабуть, одна я. Проте він мені слова не давав, але я відмовляла. Він сказав: “Я так вирішив, так і буде”.

Дуже змінився. І це було помітно з 2022 року. Він і раніше був самостійним, рішучим. Я виховувала синів сама, тож він дуже рано подорослішав. Зараз можу сказати, що син помудрішав, і навіть зовнішньо, вони виглядають старше своїх однолітків.

Групу порекомендувала психологиня. Потім помітила запрошення у фейсбуці. Довго не наважувалася, проте всьому свій час. Була майже на усіх зустрічах. Потім попросила, щоб мене приєднали до чату Клубу “Сила Жінок”. Це неперевершено! На групі я зустріла незнайомих жінок, абсолютно різних за віком та статусом, проте ми всі розуміли одна одну.

Живе спілкування. Було відчуття, що я можу без остраху висловити емоції, проговорити те, що ти відчуваю, можливо, поплакати. А з іншого боку, в тебе є можливість отримати інший досвід, подивитися, як інша людина з цим живе.

Зазвичай все складніше. Ти знаєш людей, можливо, передбачаєш їх реакцію в якісь моменти, на якісь теми, тому не все можеш сказати, зупиняєш себе іноді, тому з цим краще йти у свій клуб за інтересами. Там тебе розпитають, смайликів надішлють, побажають всього доброго. Хіба це не гріє?

Стараюся доєднуватися до зустрічей про психологічну підтримку, іноді буваю на арттерапії. Це час для себе.

Мене підтримує родина і менший син. Він не дає мені впадати у відчай, буває “за вуха”, можна сказати, витягує. В мене сталося так, що я забула про свої захоплення. Раніше дуже любила в'язати, вишивати. Дуже хочеться знову взятися за вишивку, тому що це розрада.

Важливо, щоб не було такого розмежування у суспільстві між тими, хто служить, і тими, хто не служить. Потрібна просто чиста людська душевна підтримка та повага до військових: тих, хто зараз служить, хто поранений, хто, на жаль, загинув. Дуже важливо, аби хвилина мовчання стосувалася кожного. Можливо, для когось із рідних важливо запитати, чим можна допомогти. Дехто скаже: “Дякую, нічого не треба”. Проте хтось буде відкритим до розмови. Варто бути щирим і по-людськи бути поруч.