«Бути дружиною військовослужбовця — означає намагатися зрозуміти його, прислухатися до нього, робити все, щоб він знав: коли приїде додому, все буде добре»

Я сприйняла з повагою, тому що це його принципова позиція. Я могла лише підтримувати в цьому. Мені дуже болить ця війна і я розумію, що це рішення, перш за все про цінності. Мені це імпонує. Розумію, що з чоловіком, який прийняв би інше рішення, я не могла би мати партнерських стосунків.

Змінилося кардинально, тому що на мої плечі “звалилося” дуже багато відповідальності. Я займаюся і роботою чоловіка, і своєю роботою, розв'язую його питання. І це, насправді, дуже складно. Я зараз роблю те, що 40-кілограмова дівчинка, в принципі, не мала б робити. Наприклад, іноді мені доводиться забирати 100 кг автозапчастин з пошти. І це треба зробити, щоб допомогти чоловікові. Він мені не дає розслабитись і впасти в якусь депресію, я просто йду і роблю те, що необхідно.

Я розумію, що мені немає на кого більше покластися. Мені допомагає те, що я це роблю для нього, для його хобі. Бо я знаю, що йому це потрібно, що його це відволікає, що він це любить. Я хочу допомогти і підтримати його.

Змінилися, я б сказала, напевно, на краще, тому що ми переосмислили цінності, все змінилося. У чоловіка зараз дуже складний період життя, бачив дуже багато страшних речей. Дрібні побутові й взагалі життєві проблеми сприймаються простіше, матеріальне для нього зараз не має значення. Для мене ще все-таки важливо, аби все було добре, матеріальне зокрема. Коли щось стається з його машиною, я сприймаю це близько до серця, переживаю.

Ще з моменту повномасштабного вторгнення мені було дуже погано. Я розуміла, що між людьми, між людьми, у яких близькі на війні, й тими, у кого близькі не воюють, — велика прірва. Ці люди не розуміють один одного. На мітингах щодо демобілізації я зустрічала дружин, матерів, дівчат, сестер військових. Це були люди різного віку, з різних куточків нашої країни, але нас об'єднувала спільна позиція. В той момент я розуміла, що зі мною все нормально, бо є люди, які думають так само, як я. Я відчула, що треба більше спілкуватися з людьми, у яких близькі на службі. Я працюю з психотерапевтом, брала участь у групі підтримки. Я відчула полегшення, але людей, які б мене могли зрозуміти там не було. Тому я вирішила продовжити пошук і знайшла інформацію про ваші групи.

Я намагалася не пропускати жодної зустрічі, відкладала всі свої справи, бігла, бо насправді, це дуже круто. Всім буду радити. У групі підтримки для дружин військовослужбовців ти почуваєш себе добре, ніби в своїй тарілці. Разом з тобою люди з різних куточків світу, але об'єднує нас всіх одне, і ми знаємо, як одна одну підтримати. Я знайшла однодумців, і це неймовірно!

Мене підтримує спорт. Намагаюся зробити щось для себе приємне, якось себе потішити.

Я б намагалася, напевно, якось відволікти цю людину, пропонувала б свою допомогу, навіть у простих побутових справах, старалась би якось відволікти, наприклад, запрошувати на прогулянки. Думаю, важливо залишити ці питання: “А чого ти така нервова?”, “А що з тобою таке?”, “А чого ти нервуєш?” і тому подібне. Важливо навчити грамотно говорити з іншими: з повагою, розумінням та співчуттям.

Це бути надійним тилом, бути підтримкою чоловікові, навіть коли ти не знаєш, як підтримати; намагатися зрозуміти його, прислухатися до нього; і бути опорою, робити все, щоб він знав: коли приїде додому, все буде добре.

Я беру їх максимально звідусіль. Іноді мені здається, що в мене вже давним-давно опустилися руки, але коли потрапляю на групи підтримки і розповідаю свою історію, то мені всі кажуть: “Ти молодець! Ти можеш!”. І це допомагає і заряджає мене.

Це дуже потрібно і дуже важливо. Цю сферу потрібно розвивати і кричати про необхідність психологічної підтримки скрізь. Я вже з цим стикнулася і розумію, наскільки страшно знаходитися у стані депресії, як з неї важко виходити. Тому важливо доносити людям, що звертатися по допомогу — це нормально, лікуватися — це нормально, приймати ліки, які покращують твій стан — це нормально, ходити до психолога та психотерапевта — це нормально.