«Чоловікові видають повістку — його дружині повинні видати запрошення до групи підтримки. Це повинно бути обов’язково! На державному рівні», — дружина військового

Я себе готувала до того, що рано чи пізно мій чоловік піде у військо, тому що він не ухилявся і завжди казав: «Я не планую нікуди тікати, там будуть всі. Так треба». Але все ж таки сподівалася, що буде час завершити якісь спільні справи. Проте сталося все дуже швидко. Після проходження ВЛК день — і він збирає речі. Я зрозуміла, що не можливо до такого підготуватися. Все починає просто сипатися — звичне життя, спільні плани, побутові речі, з-під ніг йде земля. Стан тотальної розгубленості, тривоги, розпачу. Ролі, які були на двох, зараз всі мої — тато, мама, дизайнер, виконроб, маляр, моя робота, щоденні домашні справи… Важко було дивитись на інших чоловіків, які гуляють з дружинами. Важко було чути про “ухилянтів”, заброньованих. Важко усвідомлювати, що немає строків демобілізації. Йде, а коли повернеться?

У певний момент, на 2 етапі прийняття неминучого, почав проявлятися гнів, агресія, яка була направлена в бік моєї мами. Коли вона щось розпитувала про чоловіка, а я сама нічого не знала, бо не було зв'язку, це страшенно мене злило. Але, дяка їй, що вона, навіть не розуміючи, як правильно реагувати на такі емоції, просто дала мені з цим побути, заспокоїтися. Я не просила підтримки, мені так легше зрозуміти себе, свій стан і знайти опору в собі, на себе. Звичайно, син просто міг підійти мовчки обійняти і цього достатньо. В його обіймах я могла трішки поплакати, пожаліти себе, як маленьку дівчинку. Знайомим я перший час нічого не казала, бо зіштовхнулася з ситуацією, коли мене здивовано питали: «Чому ж ви нічого не зробили, аби він не пішов у військо?» або «Який жах, що тепер буде?!». Після цього я відчувала, що в мені підіймалася величезна хвиля гніву, тільки вже не на війну, а на таких людей! На такі дивні питання на третьому році повномасштабної війни!

Життя змінилося кардинально. Я була ніби у теплій ванні з рожевими бульбашками і раптом опинилась під холодним душем. Мій чоловік повністю мене усім забезпечував, опікувався, оберігав, як квіточку. Всі продукти харчування купував тільки він, я навіть не знала їх вартості. Був для мене особистим коучем і психологом. А зараз ще й ремонт! Залишив мене, як то кажуть, з ремонтом на руках! 🙂 Всі роботи Сергій виконував сам, я тільки малювала йому проект і вносила зміни. Зараз, після того, як він пішов до війська, це стало вже моєю задачею.

Мені дуже пощастило, що я випадково-не випадково в Фейсбуці на самому, найтяжчому першому етапі, побачила запрошення саме до цієї групи. Я вважаю, що як тільки чоловікові видають повістку, його дружині повинні видати запрошення до групи підтримки. Це повинно бути обов'язково! На державному рівні. А найцінніше те, що ведучі дуже лагідно перемкнули мою “радіохвилю” з гніву на внутрішній спокій, допомогли трансформувати негативні, деструктивні емоції, зрозуміти, що там є енергетичний ресурс. Також я поспілкувалася з жінками, у яких чоловіки служать вже довший період часу. Усвідомила, що я не одна. Це справді коло жіночої сили, цілющої дуже обережної, потужної енергії. У невеликій групі легше розкриватись, проговорювати моменти, що турбують. Ведучі постійно запитують: “Що ви відчуваєте? Що ви думаєте?” Це допомагає тримати фокус уваги на собі, а не летіти думками до чоловіка і думати, як він там. На заняттях давали не рибку, а вудку, тож я можу аналізувати ситуації і згадувати потім, які питання ставили ведучі, як я відповіла, і як можна зробити ще краще. В мене був такий дивний стан нібито якоїсь нецілісності. Поки чоловік був поруч, не відчувала такого. Як то кажуть, розумієш цінність, лише тоді коли втрачаєш. Живеш кожного дня разом, ніби все так і повинно бути. Тому, напевно, якоюсь мірою я вдячна цій ситуації, тому що вона підсвітила, який я скарб маю. Я пишаюсь своїм чоловіком. Він у мене Супермен!

Так, звичайно. Мені було цікаво, тому що я ніколи не була в таких групах психологічної підтримки. І дуже чекала початку занять. Мені сподобалося, що учасниць ділили на групи й ми могли поспілкуватися з дівчатами в окремих онлайнкабінетах. Це дуже цінно, адже в моєму колі немає жінок-дружин військовослужбовців. Не було навіть в кого спитати про елементарні речі. Тому щоразу, коли нас розподіляли на групи, я просто хапалася за кожну жінку й випитувала: Що там найнеобхідніше? Їжа потрібна? Яка краще? А шкарпетки якої якості? А білизну там видають?

Як таких очікувань у мене не було, я просто хотіла спілкуватися з такими жінками, як і я, відчути, що я не одна, тому що в буденності було відчуття самотності та несправедливості. Ведучі-психологині не казали нам: “Як ми вас чудово розуміємо!” Ніхто ніколи не зрозуміє стан іншого, але вони давали можливість побачити себе з іншого ракурсу, допомагали шукати в собі відповіді на запитання, зрозуміти себе саму. Мені сподобалось, як психологині лагідно виводили зі стану розгубленості, говорили нам, що треба про себе піклуватися, дбати про своє самопочуття. Це реально прості речі, зрозумілі кожному. Проте коли чоловік пішов у військо, я забувала поїсти, пила тільки каву і мені цього було достатньо. Навіть не помітила як на ремені скінчились отвори і він просто спадав з мене, як і всі інші речі. Тож важливо, коли ось просто на першому етапі так лагідно "беруть за ручку" і кажуть прямо в очі: “Погодуй себе. Не треба забувати про себе. Ти важлива". Я часто думаю, як тримаються жінки, які живуть у віддалених маленьких містечках та селах? Хто їм допомагає подолати ці етапи? Як можна їх підтримати?!

Так. Я знову почала помічати дрібнички і відчувати все довкола: як квітне акація, півонія! Я їх не помічала. Уявляєте? Годую себе смачно) Просто насолоджуюсь їжею. Життя ніби на деякий час стало на паузу, а потім знову увімкнулось.

В мене багато захоплень, це і є мій ресурс: малювання, редизайн меблів, вивчення астрології, рун, дизайн інтер'єрів, збираю гриби в лісі, пишу маленькі оповідання. Ремонт не дає мені права на нудьгу 🙂 Також стало більш тісним спілкування з сином. Раніше ми з чоловіком постійно обговорювали якісь моменти. А зараз він може мені телефонувати лише один раз на тиждень. Тому своїми думками я ділюся з сином. Коло підтримки у групі дало відчути фундамент, основу, на яку можна спертися. Здається, що тобі вже більше додатково нічого не треба — ти вже можеш йти самостійно. Хоча спочатку стан був такий, ніби перед тобою болото — намагаєшся десь стати, і немає міцної опори, все тягне до низу. Заняття в групі підтримки це такий Джин, що допоміг на певному етапі життя. Потім нас додали в групу “Клуб “Сила Жінок” там дуже цікаво. Рекомендую!

Так. Я дружина Супермена, то я Супервумен! По-перше, я розумію, що чоловікові набагато важче, ніж мені, у нього змінилося все. Якщо я позбулась, умовно, одного крила, то в нього буквально все пішло в трансформацію від свідомості до життя в цілому, тому я готова висловлювати безумовну підтримку, любов і вдячнічність за таку чітку чоловічу позицію. По-друге, бути дружиною військовослужбовця — це бути оптимістом, знати, що відбуваються події, які повинні були статися, і вони з’являються не просто так, а для того, щоб ми розвивалися, росли над собою, долали страхи, працювали з его, керували власними емоціями, брали на себе відповідальність, позбулись дитячої позиції, ніби хтось нам повинен допомогти. Ми самі творці своєї реальності. З війною з’явилось багато обмежень, але в чомусь є і можливості, важливо їх помічати і бути вдячним за кожен день. А, по-третє, це віра. Віра в нього, віра в себе. Віра в Творця. Віра в те, що події складуться найкращим для нас чином. Я не знаю як, просто вірю.

Якось розмірковувала про те, що з часом дружина військовослужбовця може звикнути жити сама. І, напевне, в цьому причина багатьох розлучень. Але ми навпаки стали більш емоційно прив'язані одне до одного. Спілкування обмаль, але на смак воно стало таким п'янким.

Звичайно, я мрію, щоб це сталося, якомога скоріше День Перемоги! Таке бажане слово. А саме в цей день, думаю, ми влаштуємо собі побачення з романтичною вечерею і будемо довго-довго говорити та пити шампанське. А потім хочу подорожувати Україною і світом! Раніше якось все відкладали на потім. А так неправильно робити. Як у класика, пам'ятаєте: “Жити спішити треба, кохати спішити треба….Більше тебе не буде, завтра на цій землі, інші ходитимуть люди, інші кохатимуть люди, добрі, ласкаві і злі”... Люблю подорожувати з чоловіком на авто різними цікавими місцями України, куштувати смачнющі страви, притаманні саме цій місцевості, спостерігати за колоритом, людьми. Це так захоплює! В кожній з подорожей у нас обов'язково стається якась кумедна пригода, яку ми потім ще довго згадуємо! Багато де були, а скільки ще всього потрібно відвідати!