Дружина військовослужбовця Юлія: «Я дуже вдячна дівчатам і психологам за те, що вони акцентували увагу на важливості підтримки дружин військовослужбовців, важливості нашого стану, за те, що ми стаємо видимими»

Це було наше спільне рішення. Ми завжди обговорюємо важливі питання спільно, тож ми до цього дійшли разом. На той момент ми не розуміли, що це справа кількох років.

З побутом я справляюся добре. Найбільші труднощі стосуються виховання дітей, адже усі рішення тепер я маю приймати сама. Їхнє дорослішання, закінчення садочка, адаптація до школи, спочатку у старшого, потім— у молодшого, шкільні клопоти, — все це здається безкінечним. І я мушу впоратися з усіма проблемами сама. Так, з чоловіком ми постійно на зв'язку телефоном, та чим він мені може допомогти? Порадою, просто розумінням. Мені дуже важко приймати усі рішення самостійно й так само самостійно вирішувати усі проблеми.

Так, допомагають рідні чоловіка: мама, дідусь і бабуся. Це дуже цінно для нас із дітьми. Свою маму я не бачила уже 3 роки — вона наразі в окупації.

Чим довше триває війна, тим більше у нас накопичується стрес. Перший рік ти просто живеш завдяки бажанню просто йти до перемоги з вірою у те, що все буде добре, позитив зашкалює, патріотизм зашкалює. Другий рік ти просто робиш все на автоматі, а на третьому році ти трошки зупиняєшся і розумієш, що тобі важко, як морально, так і фізично. Починаються труднощі з фізичним здоров'ям, з'являються нові проблеми, і тебе просто накриває відчуття безкінечної втоми, хочеться повернутися до попереднього життя. І від того стає ще важче. Тож після чергового періоду безсилля я вже зрозуміла, що я не завжди можу контролювати свої емоції через постійні стреси. Безумовно, і в чоловіка там також по-різному буває: якщо він десь у більш-менш спокійному районі, то все нормально, як тільки вони знову на сході, то це, звичайно, тривога. Це пов'язано і з безпекою, і з його фізичним станом, і з його моральним станом. Я маю його постійно підтримувати, але не завжди сама в гарному стані. Тож вирішила шукати підтримку й для себе. Знаю, що є дуже багато проєктів, міжнародних і українських. Вашу громадську організацію я знайшла в публікації одного зі ЗМІ. Це був рейтинг організацій, які допомагають родинам захисників. Я обрала вашу.

Було дуже важко пересилити себе і доєднатися до цієї зум-конференції, адже досвіду групових зустрічей раніше не було. Але під час першої зустрічі я відчула цю спокійну комфортну атмосферу. Хоч доєдналася я в стані збудженості, тривожності, та після зустрічі відчула себе врівноважено. І, звичайно, було багато підтримки й взаєморозуміння від інших учасниць. Я почула історії інших жінок й зрозуміла, що не одна така, що нас таких дуже багато. У кожної своя ситуація, у когось складніша, в когось трохи простіша, проте всі переживають схоже. Це дуже сумно. Психологи намагалися створити максимально спокійну атмосферу, намагалися допомогти практичними вправами та рекомендаціями.

Я йшла за будь-якою формою полегшення, чесно кажучи. Мені стало легше, я знайшла розуміння серед цих жінок. Це важливо, тому що не з усіма своїми знайомими я можу говорити про те, про що я говорила з ними. Наразі я відчуваю, що мені достатньо того, що я отримала й не потребую індивідуальних занять. Але я знаю, що якщо психологічна допомога мені знадобиться, я можу її отримати.

Розуміння.

Я дуже вдячна дівчатам і психологам за те, що вони акцентували увагу на важливості підтримки дружин військовослужбовців, важливості нашого стану, за те, що ми стаємо видимими.

Намагаюся більше цінувати те, що роблю, цінувати себе, більше знаходити позитивних моментів і на них акцентувати увагу.

Ні, наші стосунки не змінилися. Я знаю, що я для свого чоловіка — найближча людина. Він може розповісти все, що він хоче розповісти і що він може розповісти. І моя задача — вислухати, не сварити і не дорікати. На це треба багато сил.

У нас тато в сім'ї дуже великий авторитет. Мама — це мама, тато — це авторитет. І з тим, що чоловік пішов до війська нічого не змінилося. Я не посіла його місця. Спочатку намагалася якось замінити, але я не стала татом своїм синам. Зараз вони вже звикли до того, що він далеко. Але темперамент дітей змінився в складніший для мене бік. Перші роки великої війни я ходила з ними до дитячих психологів, тому що мені було не зрозуміло, чому вони так поводяться. Адже спочатку все було добре, спокійно, а потім враз сталося так, що я не можу з ними впоратися. І це як маму мене картало. Наразі я просто приймаю те, що є, і шукаю в собі сили для того, щоб це витримувати. З татом сини підтримують зв'язок, особливо старший син, він такий більш незалежний, але більш близький до тата. Він дуже пишається татом. Взагалі вони обидва дуже пишаються, що у нас тато — військовий. Це гордість, це повага до тата. Сини підтримують тата, вони спілкуються телефоном не щодня, але тримають зв’язок: і по відео, і просто телефоном. Син обов'язково ділиться фото з подій і всім розповідає, що у нього тато військовий, де він служить, ким він служить, що там у нього є, на чому він їздить і так далі.

Перш за все, мова про психологічну допомогу. Всього іншого наразі мені вистачає, адже мені допомогають з дітьми, я можу працювати. Методи й шляхи психологічної підтримки для себе також знайшла. Наразі нам треба розвивати інститут ментального здоров'я, щоб для жінок це було зрозумілим, щоб вони знали і відчували, що це доступно. Ми маємо турбуватися про своє ментальне здоров'я, тому що від цього залежить не тільки фізичне здоров'я, а взагалі якість нашого життя.

Так, ми думали. Все-таки ми розраховуємо на якусь демобілізацію з часом, чесно кажучи. Я не полишаю надій, що у нас на законодавчому рівні все-таки приймуть закон про демобілізацію. Тому що зараз невідомо, коли закінчиться війна, людей там треба змінювати. Думаю, коли чоловік повернеться, буде дуже важко в плані адаптації. Треба буде заново адаптуватися до того, що він з нами. Йому до того, що він — з нами, що ми знову як класична сім'я, як до війни було. А потім, після якогось періоду, треба буде вирішувати питання стосовно нашого майбутнього. Ми б хотіли скористатися державними програмами й започаткувати бізнес. Чоловік не каже: “Я хочу просто полежати, поспати, помитися, відпочити”. Він любить щось робити.