“Кожного дня ми робимо трохи більше, ніж могли уявити”, — учасниця групи підтримки дружин військовослужбовців

Ми просто домовилися, що я лишаюся вдома, а він йде у військкомат і мобілізується. Кожен взяв на себе відповідальність. Я сприйняла це просто як свідоме рішення. Він доросла людина, і я не можу йому сказати “ні” або “так”. Можу підтримати зі свого боку його вибір і його рішення, вважаю, що не повинна обмежувати чиюсь волю.

Я думаю, що вони якісно змінилися, бо у нас мало було досвіду стосунків до цього. Пів року – це не такий великий термін для того, щоб повністю пройти певні етапи в парі. Перші шість місяців від початку повномасштабної війни були дуже стресовим періодом, в якому ти більше думаєш про виживання та загальну підтримку, ніж про те, як розвивати стосунки. Згодом я почала приїжджати до нього, щоб бути ближче, жила в Ізюмі певний час, потім — на прикордонній частині Харківщини, де стояла їхня бригада. Ми зняли напівзруйновану хату і просто жили там все літо. Коли у мене є можливість приїхати до чоловіка, стараємося проводити час разом. Зараз, коли йому дають відпустку, намагаємося кудись їздити, бачитися з батьками. Щодо зміни стосунків: іноді бувають періоди, коли я розумію, що і чоловік змінився, і я теж. Він звик жити без мене, наприклад. На якийсь час доводиться просто змиритися з тим, що відбувається, потім уже поступово ми обговорюємо все, знаходимо якісь компроміси. Окрім того, я теж звикла жити сама. Тому, буває, коли приїжджає чоловік, він порушує мій особистий простір, й здається, що це катастрофічно страшно. Але потім якось звикаємо, знаходимо компроміси, намагаємося домовлятися. До того ж ми стараємося придумувати спільні традиції.

Я дуже полюбляю створювати якісь анімовані картинки — це моя розвага. Тож іноді вигадую такі смішні штуки, як вітання з Днем фіолетових кросівок, і надсилаю йому. Або в нас колись були такі практики, коли ми придумували, що намалювати і разом малювали в телефонах у нотатнику. В нас є спільні традиції, жарти або локальні історії. І це дуже допомагає не забувати про те, що ми в стосунках, і що в кожного з нас є партнер, з яким можна спілкуватися і проводити час.

Я розуміла, що через певний час можна адаптуватися до умов війни, якось жити в тих умовах, що є. Помітила, що просто заповнюю свій час роботою, якимись хобі, щоб менше думати і менше брати до голови тривоги, пов'язані зі службою чоловіка, але все одно моя психіка не справляється. Іноді в мене бувають реакції трьохрічної дитини, коли багато емоцій всередині, і я не розумію, як їх контролювати, як їх правильно пережити. Ми намагаємося з чоловіком вибудовувати стосунки, розмовляти, якось домовлятися, але я побачила, що він і я на межі. Це як остання крапля після того, як ти довго тримався. Через почуття безвиході вже немає якоїсь надії на те, що це постійне чекання може колись закінчитися. Я дуже сильно переживаю, коли чоловік не виходить на зв'язок, починаю дзвонити друзям… Одного разу, коли він після виїзду не відповідав, я почала писати другу, який служить з ним в одній бригаді. Почалися термінові пошуки, друг зв'язався з командиром. Виявилося, що мій чоловік просто спав. Я зрозуміла, що я сама не справляюсь з тривогою й потребую допомоги. Також мені було цікаво почути досвід інших жінок. Під час зустрічей групи підтримки я підтвердила свою думку, що у багатьох сім’ях відбуваються схожі ситуації, тож навчання, пропрацювання важливих питань у групі підтримки має величезний сенс.

На початку ми всі знайомилися, ділилися досвідом — наші історії були схожими. Наприклад, про зміни переживань, коли довго живеш самостійно, а потім приїжджає чоловік. Важко налаштуватися на те, що у вас два тижні сімейного життя. Багато жінок говорили про те, як вони шукають опори для того, щоб розуміти, як справлятися зі своїми переживаннями. Також обговорювали певне знецінення досвіду дружин військових. Звісно, коли ти постійно перебуваєш у небезпечних для життя умовах, то проблеми жінок, що чекають в тилових містах та селищах, можуть здатися такими, що не варті переживань. В моєму особистому досвіді це теж мало місце. Хіба я хотіла постійно кудись переїжджати, жити в прикордонні Харківщини в будинку без комунікацій та зв'язку? Чи моє життя не змінилося? Звісно, змінилося. Проте наші з чоловіком досвіди справді не можна порівнювати. Особисте здається найсерйознішим і найважливішим. Іноді мені буває важко зрозуміти чоловіка, бо я не до кінця усвідомлюю, які насправді події відбуваються з ним. Так само і йому важко зрозуміти, чому мені важко. Багато моїх знайомих, подруг і жінок, які були на цих зустрічах, мали схожі ситуації.

Мені було дуже корисно почути від різних жінок, що чекають, про їхній досвід. Наприклад, дуже цінно було послухати рекомендації жінок, у яких чоловіки — кадрові військовослужбовців, їхні родини живуть в режимі очікування увесь час. Найбільше сподобалось зустріч про опори і любов до себе, ми договорювали, як себе підтримувати. Також були практики про те, як визначити наявність ресурсу. Потім ми всі об'єднувалися у групи й треба було написати, що наповнює мене, як я себе наповнюю, як я себе розряджаю. Далі ми вже обговорювали це всі разом, могли для себе щось відзначити із сказаного кожною. Ця зустріч мені дуже сподобалася. Корисними й цікавими були зустрічі про стосунки з чоловіком й про взаємини загалом із іншими людьми, коли ти дружина військовослужбовця. На останній зустрічі було дуже тепло і важливо зрозуміти, що попри вcе зараз ми набуваємо цінного досвіду, який в ніяких інших умовах здобути не змогли б. Кожного дня ми робимо трохи більше, ніж могли уявити.

Я супертривожна людина, тож і раніше цікавилася практиками, як заземлитися і перестати нервувати. Роблю зарядку, яка заспокоює й розслабляє, займаюся малюванням, ліпленням з глини чи пластиліну, ходжу на балет, почала кататися на велосипеді, ходити в парк, купую собі те, що хочеться. Намагаюся себе цінувати, триматися “на плаву”, реалізовую ідеї, які приходять в голову.

Так, з однією дівчиною ми домовилися зустрітися на каву, її чоловік служить на Харківському напрямку. Вона дуже відкрита до спілкування й хоче знати людей, які розуміють і переживають схожий досвід. Я дуже рада цьому.

Ми говорили про це з чоловіком й дійшли до висновку, що, певно, перші два місяці нічого б не робили, просто були б разом вдома. Важко щось планувати й сподіватися наперед.

Це досвід, в якому ти нічого не контролюєш і від тебе нічого не залежить. Я думаю, що більшість дружин військовослужбовців навчилися по-буддійськи сприймати все, що відбувається навколо. В більшості випадків ти просто безсилий. На мою думку, бути партнеркою військовослужбовця, в першу чергу, означає піклуватися про себе, а потім про іншу людину. Бо якщо в людини немає ресурсу на себе, то й якісно підтримати близького вона не зможе. Бути партнеркою військового — це також дуже ціннісний досвід. Жахливий, але водночас унікальний і прекрасний. Ці стосунки проходять неймовірні випробування і вони все одно тримаються не завдяки чомусь, а попри все. Я намагаюсь усіляко підтримувати взаємини, аби це не були лише розмови про те, як справи, а справді постійно розвиватися разом, обговорювати якісь нові теми, здобувати нові досвіди. Для цього треба докладати зусилля нам обом. Попри те, що чоловік перебуває у непростих обставинах, він теж старається покращити комунікацію, підтримувати мене й дослухатися до мене, йти на діалог. Я вважаю цей досвід надзвичайно важливим для нас обох.