«Мені не вистачало відчуття «своєї зграї», тож ми не лише знайшли спільну мову, а й навіть потоваришували», — учасниця групи підтримки

Ми живемо в Київській області, перші вибухи 24 лютого бачили з вікна. Покинули дім і поїхали до родичів у центральну частину України. За тиждень, проведений у підвалі, у дитини почалася пневмонія, тож ми рушили у Західну частину України. Дорога була дуже складна. Коли ми зупинилися в Ужгороді, чоловік пішов до військкомату для реєстрації. На наступний день його викликали, адже він має технічну спеціальність з допусками до роботи високого рівня. Тож мій чоловік на службі з березня 2022 року, до цього часу він не мав стосунку до військової справи.

Труднощів було дуже багато. По-перше, чоловік був у декретній відпустці з догляду за дитиною. Дитина — “татова донька”, вони все робили разом, він придумував для неї цікаві ігри дуже просто, на відміну від мене. Я взагалі була непристосованою до того, аби бути з дитиною наодинці, давати цьому раду самостійно, ще й в іншій країні. Продовжила працювати — темп дуже інтенсивний. Коли хворіє дитина, дуже важко: дитина хвора, я лежу з ноутбуком і працюю, бо іншого виходу немає. Нема можливості вийти в магазин самостійно. Нині в мене зовсім інший досвід, аніж в сімейному житті. Навіть коли дитина була на грудному вигодовуванні, я їздила у відрядження на добу, чоловік залишався з дитиною. Зараз усі питання я вирішую сама. Окрім того, накладаються складнощі життя в іншій країні. Це дуже непросто.

Це дуже важко. Навчання чоловіка тривало близько 2 місяців, а потім їх відправили в зону активних бойових дій. Знаючи, що він там, ти весь час переживаєш, чекаєш його смс або дзвінка. Ти перебуваєш у стані постійної тривоги, особливо, коли він тривалий час не виходить на зв'язок, не можеш нічого робити, завмираєш, але ж тобі потрібно самостійно давати раду дитині, працювати.

Дуже тригерить, коли люди зовсім не розуміють, що відбувається в нашій країні. Наприклад, знайома радила бути оптимісткою, «ремонтувати свою кнопку, яка вмикає оптимізм», адже скоро буде контрнаступ і все буде добре. Але я розумію, що для неї контрнаступ — це радісна подія, аби одягнути красиву сукню і піти зі своїм чоловіком на шашлики, а для мене контрнаступ — це життя мого чоловіка без перебільшень. Або коли прошу допомоги в побуті, наприклад, сходити в магазин, коли дитина захворіла й немає можливості вийти з квартири, але отримую посилання на службу доставки. Як дружині військового, мені боляче чути розмови людей про те, хто справжні патріоти: ті, хто виїхав, чи лишився, а також боляче зачіпають натяки про високі виплати військовим. У групі підтримки я дізналася, що не лише я таке чую, але й інші дружини військових. Після занять я навчилася це приймати й не так болісно реагувати на те, що мене можуть не розуміти.

Я вже працюю з психологом в індивідуальній терапії, але це зовсім не те — психологиня не переживає те саме, що і я, й не може повністю мене зрозуміти. Мені було дуже погано, траплялися істерики. Я написала в коментарях до публікації психологині Світлани Ройз, попросила порадити групу підтримки. Мені надіслали посилання для реєстрації у групу підтримки для дружин військовослужбовців від ГО «Громадський рух «Жіноча Сила України». Я зареєструвалася й потрапила в цю групу підтримки. Тут зрозуміла, що я все-таки не сама, що таких жінок багато. Те, з чим я стикаюся: труднощі, хейт, тривога — так само переживають практично усі учасниці групи. Це найбільше вразило.

Мені легко було відкриватися завжди, але не всі могли говорити повністю відкрито. Проте, я думаю, усім цим жінкам, як і мені, не вистачало відчуття «своєї зграї», тож ми не лише знайшли спільну мову, а й навіть потоваришували, адже маємо спільні інтереси, обмінялися контактами й досі час від часу спілкуємося. Навіть писати у спільному чаті про такі особисті переживання — це теж наповнює, підтримує, ти розумієш, що ти не одна, по той бік екрана є теж хтось, хто тебе розуміє. Окрім того, нас підтримували ведучі групи. У однієї із них хлопець — військовий, а в іншої — чоловік, це дозволило відкритися мені по-максимуму. Ти розумієш, що всі в групі в однаковому становищі — це нас зближувало. Під час останньої зустрічі групи ми почали ділитися своїм досвідом підтримання зв'язку із чоловіком. Одна жінка розповідала, що надсилає і своєму чоловікові пряники, які готує дітям на День народження. Я розповідала, що ховала записочки в речі, коли чоловік приїжджав у відпустку. На річницю нашого одруження дівчата з групи порадили написати пост у фейсбуці й попросити друзів надіслати фото й спогади. Я скористалася з поради й вийшло чудово. Замість того, аби сидіти й сумувати через розлуку, ми отримали привід для радості. Всі ці побажання і спогади я відправила чоловікові. Я не очікувала, що вийде так зворушливо. Мене це дійсно підтримало.

Перша зустріч була доволі цікавою: нас попросили підготувати чай, ковдрочку. Мені одразу було комфортно, я відчувала, що всі свої. Було доволі легко відкриватися, кожна з нас могла розповісти про себе стільки, скільки хотіла. Я просто виговорила все. Відчула, що саме тут мене зрозуміють. Мені просто полегшало від того, що я це проговорила і мене почули. Потім чекала з нетерпінням на другу зустріч :) На одній із зустрічей ми проводили практики зі зниження рівня тривоги, ніби нічого складного, але це спрацювало. Також у нас був чат для спілкування й була ідея навіть зустрітися потім.

Я зрозуміла, що потрібно максимально спростити свій побут, зробити життя комфортнішим, виділяти час для себе: йду пити каву чи гуляти містом наодинці з собою. Одна з жінок, у якої на війні і син, і чоловік, розповідала про свою активну діяльність. Мене це надихнуло, додало сил. Разом з друзями я почала працювати над організацією літнього табору для дітей «Пласту».

Я продовжую відвідувати психолога. Почала давати собі право на відпочинок, і це теж мене підтримує. Іноді пробую займатися спортом.

Я вважаю, що робота з психологом обов’язкова. Вона допомагає набагато легше проживати всі складнощі. Не кожна людина може сама з ними впоратися й стабілізувати себе. Постійна психологічна підтримка необхідна. Проте родин військовослужбовців багато, тож нам потрібно багато гарних психологів, а їх на всіх не вистачає. Цікавий досвід Ізраїлю, де родину військовослужбовців супроводжують психологи від першого дня вступу у військо і допомагають так довго, як це необхідно.

Люди не завжди розуміють, що, поспілкувавшись із психологом, стане легше, це справді працює. Дехто вважає, що з психологічними труднощами, тривогою можна справитися самостійно, “якось пережити”. Але так само, як ми ходимо до лікаря й лікуємо своє тіло, потрібно відвідувати психолога, групи підтримки, якісь маленькі групи, щоб лікувати свою душу, підтримувати себе. Без цього дуже важко. Жінкам, які все ще вагаються, раджу спробувати хоча би побути присутньою на зустрічі, аби зрозуміти, чи це їм підходить. І зворотне прохання до всіх — не шеймити: якщо ви не розумієте, для чого людині психологічна підтримка, не критикуйте. Дуже хотілося б, щоб більше людей дізнавалося про важливість таких груп підтримки.