«Психологічна підтримка потрібна для військовослужбовця і для його родини, адже важко усвідомити і прийняти зміни, які відбуваються», – дружина військового

Наразі я – дружина військовослужбовця. Мій чоловік – лікар, він став добровольцем з другого дня повномасштабного вторгнення росії на територію України. Раніше він не брав участі у військових діях. 2014 року він отримав висновок комісії, що є обмежено придатним у мирний час, хоча хотів піти разом з друзями захищати кордони нашої держави. Я усвідомлювала та підтримувала його позицію. Новину про початок повномасштабної війни ми почули у потязі. Чоловік прийняв рішення повертатися. Я залишилася з дітьми на Заході країни сама.

Важко було перші 10 днів прийняти таку переміну. Важко було щось вирішити, я опинилася у стані невизначеності. Я вдячна родині незнайомих нам людей, яка перші 10 днів піклувалася про нас, адже у мене був шок, коли чоловік поїхав, допомога у побуті на той момент була дуже доречною. Я мусила підтримати чоловіка, я знаю, що для нього це рішення теж було складним. Він готувався, він знав, що буде корисним як лікар. Чоловік мені довіряє і знає, що я з усім впораюся. Мені довелося готувати їжу у дров’яній печі, піклуватися про все в тих умовах, які були на той час – я таки справилася! Я зрозуміла, що, як той Мюнхгаузен, маю сама себе витягати за хвоста, я згадала про коротенький комплекс йоги, знаходила час на дихання, вправи – витрачала на це лише одну хвилину на день. Я щодня двічі на день гуляла з дітьми на вулиці, помічала красу природи, зміну пори року, говорила з дітьми. Це вже потім, після отримання підказок психологів, я зрозуміла, що підсвідомо робила те, що було потрібно. Чіткий графік, йога, заплановані щоденні прогулянки, вишивання – це допомагає мені пережити складний період.

Від рідних очікуваної підтримки я не отримала, а навпаки було засудження поведінки і непорозуміння, але від незнайомих людей я отримала фінансову підтримку, допомогу у влаштуванні побуту, запропонували кращі умови проживання безкоштовно – з того моменту мені з дітьми було набагато легше справлятися із обставинами.

Я шукала групу жінок, які переживають те ж, що і я. Через пів року я випадково дізналася, що така група створена у Івано-Франківську. Я почала шукати групу в своєму регіоні й знайшла в інтернеті інформацію про набір у онлайн-групи, зробила запит на приєднання. Через місяць я почала відвідувати онлайн групові зустрічі дружин військовослужбовців, потрапивши на які, я подумала: “О Боже, нарешті! Тут мене розуміють, тут мене підтримують, я роблю усе правильно”. Я навчилася виходити із складних станів легше, почала отримувати рекомендації, як відновлювати себе, витрачати час на себе.

Раз на місяць ми продовжуємо зустрічатися й далі. Щодня є традиційний обмін короткими повідомленнями, таке своєрідне спілкування підтримки. Наприклад, це може бути запрошення одночасно випити кави, обмін фото домашніх улюбленців. Ми ділимося успіхом і допомагаємо одна одній у творчій реалізації, хобі. Є жінки, які ніколи не пишуть, але потім, згодом, дякують за цю переписку. Хоча ми перебуваємо в різних містах, навіть на відстані відчувається підтримка. Ми ділилися емоціями, підтримували одна одну, відчули близькість. Жінка повинна розуміти: щоб не виснажитися, потрібно, як перлинки, нанизувати позитивні емоції, події, свої перемоги, з яких можна зробити намисто. Ми їх збираємо і знаходимо, чому радіти щодня – так легше цінувати те, що ти маєш, потім – пишатися собою чи прожитим етапом в житті.

Я намагаюся збалансувати обов’язки і відмовитися від надмірних навантажень, адже так у мене буде більше часу на особисті справи, прогулянки – це принесе мені більше користі. Я намагаюся адаптуватися і цінувати те, що я роблю. Я навчилася говорити «ні» або «досить» тим, хто знецінює мене. Я зрозуміла, що продовжую ділитися із чоловіком своїми переживаннями, і мені від цього легше: не від того, що можу чимось «навантажити», але тому що він, маючи обов’язки військовослужбовця, лікаря, продовжує бути батьком. Ми мусимо тримати зв'язок, так нам буде легше. Це можуть бути короткі дзвінки: дитина ділиться новинами, радістю від нової покупки, малюнка… Це приємно і йому, і мені, і не так важко пояснювати щодня дітям, що відбувається.

Я вважаю, що психологічна підтримка потрібна для військовослужбовця і для його родини, адже дуже важко усвідомити і прийняти зміни, які відбуваються з твоєю близькою людиною, зрозуміти, як краще спілкуватися з нею. Підтримка психологів у цьому дуже важлива. Щось, звісно, зрозуміло на інтуїтивному рівні, але якщо знаєш чіткий алгоритм, як чинити в певній ситуації, як пояснювати дітям, як пояснювати чоловікові – дієш правильно й усім стає легше. До прикладу, у нас була така ситуація: чоловік приїхав на дві доби додому після кількамісячної відсутності, але дитина не відреагувала на його появу. У чоловіка був шоковий стан, адже він бере участь у вихованні дітей, знає, що дитина щодня про нього питає, спілкується з ним. Він здивувався: «Вона не рада мене бачити?». Я заспокоїла чоловіка, пояснила, що так працює дитяча психіка. Дитина не мала прямого емоційного контакту з татом, тому їй просто треба звикнути, зрозуміти, що тато поруч. Пройшло кілька годин і вони почали гратися разом. Я була в той момент своєрідним дороговказом і для чоловіка, і для дитини, допомогла спокійно розібратися у ситуації. Допомога психологів потрібна для адаптації, під час емоційних зривів: у чоловіка, який перебуває на службі, у дружини, виснаженої фізично та емоційно. До кого йти в таких ситуаціях? Я дуже рада, що змогла потрапити у групу підтримки і вважаю, що такі зустрічі мають бути доступними для усіх родин військовослужбовців та регулярними, і не лише зараз, під час активної фази війни, але і після.

Я чітко розумію: просити про допомогу – це не соромно. Навпаки, це означає, що ти чітко знаєш, що тобі допоможуть. Я вважаю, що бажання змінити своє життя на краще – це прояв сміливості та рішучості. Боятися – це нормально, але дії призводять до реальних змін. Я бажаю сміливості та сил для змін усім жінкам!