«Разом із чоловіком пішов у військо увесь мій світ», – історія дружини військового та її досвід участі у групі підтримки

Чоловік не був військовослужбовцем. Після досягнення повноліття хотів іти служити в армію, але через проблеми зі здоров'ям тоді йому відмовили. В день, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, мене із новонародженим сином виписали з лікарні. І хоч мій чоловік вже тоді мав намір піти до війська добровольцем, ми домовилися, що поки нашій дитині не виповниться рік, він залишиться вдома, якщо його до того часу не призвуть. Чоловік вирішив, що навіть маючи таку малесеньку дитину, не буде ховатися, був готовий до служби. Коли синові виповнився рік і місяць, чоловік став військовослужбовцем. Я погодилася, адже знала, що він вже все вирішив.

Ні, ми з чоловіком фрілансери, тобто ми працювали по кілька годин у зручний час. Ми звикли до такого життя, мріяли подорожувати після завершення пандемії, проте встигли побувати лише в Єгипті під час весільної подорожі. Коли ми планували дитину, мріяли, як подорожуватимемо разом. Я не думала, що буду дружиною військового. Мій чоловік став військовим після повномасштабного вторгнення. В березні цього року (2023 року - ред.) він пішов служити у Гвардію наступу. З того часу ми бачилися лише один день.

Звісно, моє життя змінилося. У нас маленька дитина і це перша дитина. Ми звикли робити разом усе, що стосувалося піклування про сина: купали, годували, по черзі або разом ходили за продуктами та засобами гігієни — від нашого дому до магазинів та аптек йти 40 хвилин пішки. Все це тепер я роблю сама з малою дитиною. Коли чоловік був вдома, я могла вийти з дому і поспілкуватися із подругами. Найбільшим викликом став момент, коли син вперше захворів. Нас із дитиною забрали в лікарню, в приміщенні тоді було холодно. Але попросити чоловіка привезти обігрівач я не могла… Я знала, що чашку, зубну щітку, речі мені ніхто не привезе. Ми відмовилися від перебування в лікарні, але і вдома було нелегко: обоє були з високою температурою самі… Не в кожної жінки поруч є хтось із батьків чи інших близьких людей, які змогли б побути із дитиною. На одній із зустрічей групи я познайомилася із дівчиною з мого міста. В неї дитина така ж за віком, як і моя. Вона розповіла історію про те, як вони перебували в лікарні близько місяця. Одягу для дитини майже не було, їжу давали лише для дитини. Вона просила знайому, щоби та приносила їй їжу хоча б через день, іншій платила за те, щоби вона доглядала за домашніми тваринами. Підтримка в такі хвилини дуже важлива, але не у всіх вона є.

З рідними у нас не надто близькі стосунки. На жаль, підтримки не було і до цього, її і не буде вже. Але мій брат теж військовослужбовець. Він пішов служити з початку повномасштабного вторгнення. Я думаю, що мама розуміє, як мені важко, але ми не говоримо про це.

В перші дні, коли чоловік поїхав, було дуже важко морально, я не відчувала підтримки навіть від друзів — люди просто не розуміють, як це. Я почала шукати в інтернеті таких жінок, як я. Не знала, що існують такі групи підтримки, просто ввела в google слова «дружини військових». Натрапила на статтю, перейшла за лінком на анкету і заповнила її. Це сталося в перші тижні після від'їзду чоловіка. Я потребувала спілкування із жінками із подібним досвідом.

Це дуже важко. Ти залишаєшся на самоті зі своїми думками, переживаннями, побутом, переживаєш кожного дня. Це можна порівняти із відчуттям і досвідом матері-одиначки, напевно. Мій чоловік — і друг, і помічник, і опора, він знає про мене більше, ніж будь-яка моя подруга. І з ним пішов у військо увесь мій світ. Мені ні з ким було поділитися переживаннями. Я не можу відійти від дитини надовго, увесь час ми разом. Бути дружиною військового — це бути самотньою. Я сподіваюся, що настане час, коли він повернеться і ми будемо разом.

Перші зустрічі були доволі теплими. Зазвичай я не ділюся особистим із чужими людьми й взагалі не люблю виступати публічно. До останнього я мовчала і слухала дівчат, їхні історії. Я була рада, що зустріла когось, хто відчуває те саме, що і я. Раніше у мене постійно виникало питання: «Невже я одна така?!». Виявилося, що таких дівчат багато. Коли я чула історії, схожі на мою, зрозуміла, що і мені час поділитися своєю. Психологи викликали довіру, їхні чоловіки теж військові, ці жінки поділилися своїми переживаннями, тож відкриватися було легко. Я розуміла, що учасниці групи такі, як я, просто у когось чоловік довше в армії, в когось — менше часу.

Мені ставало легше після зустрічей групи, адже у спілкуванні з подругами такої підтримки не було, а там дівчата одна одну дуже підтримували. Наприклад, коли розказувала свою історію, то я навіть плакала. Дівчата відгукнулися, втішали, писали у чаті слова підтримки. Також, коли ми почали говорити про джерело енергії, адже майже кожна відчула її зниження, апатію до всього, психологи поділилися дієвими методами, з якими можна працювати, аби знайти ресурс. А ще у мене з'явилася подруга — дружина військовослужбовця з групи підтримки. Відтоді ми зустрічаємося інколи, підтримуємо одна одну.

Так, по-перше, я знайшла жінок зі схожими переживаннями та досвідом, почула, що я не сама. По-друге, я знайшла подругу, яка мене повністю розуміє. Це був такий невеликий шанс знайти жінку з мого міста, з дитиною того ж віку, що і моя, але ми знайшлися.

Мене дуже підтримали методи пошуку ресурсу, також ми розглядали, як люди можуть діяти в складних ситуаціях. Цікаво було більше дізнатися про жінок, хто чим займається. Деякі жінки розповідали, як вони спілкуються зі своїми чоловіками-військовими, адже важливо розуміти, що вони відчувають. Я зрозуміла, що чоловік може бути втомлений, тому не телефонує, тепер по-іншому ставлюся до певних ситуацій. Я досі користуюся деякими порадами психологів та жінок-учасниць, намагаюся знаходити час для себе.

У групах підтримки є можливість просто спробувати: якщо не сподобається, можна вийти з групи; закрити камеру, якщо не хочеться показувати обличчя; писати в чаті, якщо немає бажання говорити — можна долучитися у будь-якому форматі. Не варто боятися нового, адже наші чоловіки не побоялися піти на війну, аби захистити Україну. Потрібно пробувати нові підходи, аби якось підтримати себе, навчитися заспокоювати свої думки, допомогти своїм чоловікам адаптуватися, коли вони приїжджають на кілька днів, а також коли повернуться після Перемоги.