“Щодня я мушу бути сильною: для нього, для дитини, для батьків, для усіх. Але цей ресурс закінчується”

В групу підтримків мене привело те, що стало дуже-дуже важко з плином часу, з впливом всіх обставин. Коли в родині хтось служить, важко й іншим членам родини. Я, як буфер, постійно приймаю всі негативні емоції чоловіка, вислуховую, підтримую. Я завжди всіх підтримую, я завжди намагаюся дати якусь пораду. По-перше, звичайно, хвилююся за всю сім'ю, бо наші батьки в Києві. Перебуваю у постійній напрузі. З чоловіком, коли він був не на позиціях, ми постійно були на зв'язку. Я намагалася бути з ним поруч, попри велику відстань, хотіла дати відчути, що ми сім'я, всі разом. Але дуже важко ставало в ті моменти, коли чоловік на щось скаржився, коли були втрати й у нього був дуже важкий емоціональний стан. Я намагалася заспокоїти, врівноважити його емоційний стан, беручи на себе це все. Тобто морально підтримувати його і не залишати в середині себе було дуже важко. І ці емоції, цей негатив в мене накопичувався. Щодня я мушу бути сильною: для нього, для дитини, для батьків, для усіх. Але цей ресурс закінчується, і приходить момент, коли ти розумієш, що ти сам потребуєш цієї підтримки. Тому я шукала таку групу в інтернеті й заповнила форму на фейсбуці.

Було відчуття, що мене розуміють і зі мною все добре. Я побачила інших жінок, які переживали значно сильніше. Моєму чоловікові вже 50 років, він дорослий і досвідчений. На групах були молоденькі дівчата, їхні чоловіки лише по пів року у війську. Тож я їх підтримувала, як могла. Мені було дуже приємно відчути, що мене чують й розуміють. Ведучі, Світлана і Яна, були дуже чуйними, дуже відчували нас усіх, направляли, координували. Мені дуже сподобалось це спілкування.

Найціннішим було те, що я змогла висловити свої почуття, розповісти те, чим не можу поділитися ні з батьками, ні з чоловіком. Для мене важливим було спілкуванням із психологами, їхні коментарі, приклади, опис моментів. Вони так чітко підмічали саме те, що треба. Я можу балакати дуже-дуже багато, але вони однією-двома фразами чітко окреслювали те, що я мала на увазі. Я бачила, що учасниці групи мене слухають і чують.

Я отримала відповіді на ті питання, які мене турбували. Я впевнилася, що не одна така і зі мною все нормально. Тож тепер я продовжую з усім справлятися самостійно, використовуючи ті інструменти та вправи, які ведучі нам відкрили. Я дійсно розібралася в собі, в своїх почуттях тах емоціях. Почала приділяти час своїм інтересам, хоча, звичайно, обставини так само складні. Окрім того, я тепер знаю, куди можу звернутися в разі потреби. Тобто, якщо мені буде потрібно, є клуб «Сила жінок» і я можу приєднатися до якихось заходів або записатися на ще одну групу підтримки.

За 18 років ніколи не розлучались так надовго. Завжди відпустка — разом, вдома — разом. Ми стали більш цінувати один одного, але в той же самий час ми змінилися самі. Я стала більш самостійною, рішучою, він змінився також. Ми зустрічаємось, коли він приходить у відпустку. Перші три дні у нас “медовий місяць”. Потім стає іноді важко спілкуватися й пристосовуватися один до одного.

Партнерське ставлення та бажання бути разом. Я підтримую чоловіка, намагаюся приділяти якомога більше часу для нього, але потрошку я потребую навзаєм розуміння і допомоги. За багато років у нас так склалося, що я — підтримка, як головний радник в усіх моментах. Так і зараз відбувається. Після повернення з війни ми будемо звертатися до психологів, я вже зараз готую до цього свого чоловіка.

Ми зідзвонюємося, коли є можливість. Я можу поставити телефон і готувати, щось робити, таке відчуття, ніби ми поруч. Так само, якщо він там, де може це зробити на відеозв'язку, він там каву собі робить, ми розмовляємо про все. В мене ще є такий момент, я його називаю “танці з бубном”. Зазвичай, йому нічого мені розказати. Тому виходить так, що здебільшого я розповідаю, як у нього там справи, що вдома, як батьки, собака, всі найменші дрібниці.

Коли чоловік пішов воювати, звичайно, він трошки так рознервувався, але дорослий вже хлопчик, і він каже, що все буде добре. Він дуже пишається татом, ділиться радісними моментами. Коли тато отримував медалі, подяки, син на роботі розказував про це усім-усім. Хоча, звісно, хвилюється, підтримує мене у складні моменти. Коли довго не було зв'язку з чоловіком, то син підтримував мене.

Це дуже важливо, тому що коли хтось із сім'ї йде на війну, туди йде вся родина. І навіть якщо близька людина, дуже сильна і моральна психологічно, витривала і організована, то все одно підтримка дійсно потрібна. Рано чи пізно приходить момент, коли просто дуже важливо отримати професіональну допомогу, щоб тобі роз'яснили, що з тобою все нормально, або що треба підкорегувати деякі нюанси і моменти. Чудово, що є така можливість відвідувати групи психологічної підтримки, я сподіваюся, що надалі це буде більш поширеним явищем. Дівчатка будуть користуватися цим, не ховатися в собі, а дійсно признавати потребу в допомозі і отримувати послуги, не відмовлятися.