«У дружин військовослужбовців немає права на слабину»

Є пріоритетні справи, такі як догляд за дітьми та за собою, забезпечення мобільності й вирішення всіх нагальних потреб, навчання і побут відійшли на другий план. Я розділяю справи на першочергові та другорядні. У нас маленька дитина, старшим дітям теж необхідно приділяти належну увагу, іноді це буває складно. Часом мене питають, як вдається давати усьому раду — а ніяк не вдається. Ми просто живемо, як можемо.

Це сталося випадково. На той момент була потреба із кимось поспілкуватися, бо з рідними не завжди можна говорити на усі теми, вони не завжди можуть підказати, підтримати, ще й переживань буде багато. Були такі складні моменти, що хотілося навіть просто поплакати, а у відповідь: «Всі роблять, і ти роби. Всі терплять, і ти терпи».

Зараз із чоловіком майже немає можливості поговорити. Раніше я могла йому пожалітися, розказати, що роблю, так само він міг поділитися. Я хоч і не завжди можу дати пораду, але могла вислухати, коли є потреба поговорити. Коли чоловік перебував у східній частині України, бувало, що й тиждень не говорили. Якраз у цей час розпочалася група підтримки. Мені це дуже допомогло пережити складні часи, коли я переживала багато страху та тривоги. До того ж накладалися складнощі на роботі у лікарні.

Підтримуємо стосунки з однією жінкою. На жаль, для неї я стала вісником поганих новин. Так сталося, що мій чоловік допомагав шукати її чоловіка, коли той перестав виходить на зв'язок. Але зараз ми все одно спілкуємося.

Чомусь чоловік мене вчив так, що дружина командира не плаче. Думаю, дружина командира не має якогось морального права показувати втому, сум, виносити свої сльози і тривоги «на люди». Їхні чоловіки — не залізні, вони теж люди, які так само переживають за свої сім'ї, за своїх дружин, дітей, матерів. І коли знають, що вдома спокійно, їм легше працювати. Вони можуть не перейматися, що, приміром, дитина не нагодована, чи потребує догляду, що хтось хворий, чи є якісь конфліктні ситуації. Вони знають, що в разі потреби буде доведено до відома все, що потрібно, але лише в разі крайньої потреби. Командири відповідають за людей, відповідають за збереження їхніх життів і здоров'я, наскільки це можливо в нинішніх реаліях. Втрачаючи власне здоров'я, роблять максимально можливого для забезпечення цих бійців всім, що треба, починаючи від якості знань для ефективного ведення бойових дій, роблять максимум для того, щоб все було так, як належить. Тому, коли вони бачать наші сльози, вони починають перейматися ще більше за те, що вони не можуть бути вдома, що життя проходить повз них, що не бачать своїх дітей, не можуть поговорити з дружиною. І ти будеш підтримувати його, бо мусиш, бо обіцяла завжди бути на його боці. Якісь образи відходять на інший план. Зараз, ось вже на третьому році після повномасштабного вторгнення, фактично, змінилося все: ставлення, пріоритети, потреби. Зникли якісь стереотипи. Речі, котрі раніше там здавалися головними, вони зараз навіть не другорядні. Раніше там можна було сказати: «Немає часу, я там тобі передзвоню». А зараз відкладається усе, аби швидше прочитати повідомлення чи відповісти на дзвінок, а вже відеодзвінок — це взагалі щось неймовірне. Коли чоловік телефонує, то збирається вся родина, навіть коти та собаки, щоб побачити тата. Дружина військовослужбовця тримає на собі те, що він тримав до цього, робить ту роботу, про яку навіть не задумувалася ніколи. Тому бажаю дівчатам, жінкам, дружинам військовослужбовців витримки та терпіння, пам'ятати, з чого починалися стосунки, з чого починалися вони як пара, пам'ятати, що ви любите одне одного і старатися зберегти себе і свого чоловіка.

Зв'язок із татом в нашій родині в пріоритеті: якщо випадає можливість зустрітися з татом і провести хоч трохи часу разом, то попри всі умови (школи, садочки) цю можливість використовуємо і проводимо стільки часу, скільки можемо провести разом. Діти хочуть бути з ним, діляться всім, чим можна. Зі старшим сином удвох якісь хлопчачі справи. Донька — татова принцеса і також має свої якісь домовленості з татом. Маленький син приглядається до чоловіків з бородою — дуже вдивляється, чи це не його татусь. Коли посилку для чоловіка складаємо, малюють малюнки, пишуть листи. Я їх не перевіряю. Старші діти розуміють, що їхній тато — захисник, знають, для чого він там, хочуть, аби він був поруч. Крайня розмова зі старшими родичами взагалі була до сліз. Син сказав, що мені не потрібні гроші — я хочу, щоб тато був вдома.

Так трапилося, що в той момент я працювала в дитячій реанімації, почалося повномасштабне вторгнення, я була в одному місці, чоловік поїхав у відрядження в інше місце, а діти — у бабусі у третьому. Всі були роз’єднані. Потім, коли стало безпечніше, ми знову зібралися разом. Проте досвід роботи в місці, де багато дитячих сліз, болю, інколи дитячих смертей, на мене вплинув не найкраще. Я була в нібито анабіозі такому, закрита, як в мушлі, відчуття, що все погано, я не можу, не можу… я не зможу і не знаю, як далі жити. Тривала війна. Спілкування з дівчатами допомогло зрозуміти, що я не одна. Є ще люди, котрі переживають подібні емоції. Бувало таке, що виникає якийсь сумнів, печаль, комусь з дівчат телефонувала, написали якісь поради, хтось вислухав, ми в групі поспілкувалися — полегшало. В принципі, всі були на зв'язку протягом дня. Кому потрібно було допомогти, одразу писали. Оце гуртування дуже допомагає прожити негативні емоції від переживань. Ти відчуваєш, що не одна, вчишся користуватися тими ресурсами, які тобі можуть допомогти залишитися в строю, при пам'яті і при здоровому глузді. Це дуже важливо, адже військовослужбовцям доведеться повертатися в родини. Якщо вони не будуть повертатися в нормальні умови, то якою буде адаптація?... Тому треба тримати себе в тонусі. На жаль, у дружин військовослужбовців немає права на слабину. Ми мусимо бути сильними для себе і за себе, для них і за них, тут і зараз.

У мене є діти. Вони — потужна рушійна сила для руху вперед. Зараз, в декреті, в мене дуже багато вільного часу, в тому плані, що ми можемо кудись поїхати разом, наприклад, до бабусі, можемо десь погуляти. Якісь поїздки, якісь походи, щось на кухні приготувати. Діти постійно хочуть їсти, потребують уваги, це теж добряче відволікає. Коли зовсім туго, то пишу вірші, викладаю все на папір і відправляю чоловіку, він в нас головний поціновувач маминої творчості. Я не думаю, що наші чоловіки хотіли б, аби ми себе повністю обмежували, заганяли себе в рамки. Це все маніпулятивні техніки: «А як ви можете кудись ходити, пити каву, якусь музику слухати, піти з дітьми на мультфільм до кінотеатру, коли чоловіки не можуть цього зробити?» Та запросто. Тому що мої діти мають не найлегше дитинство. І якщо я побачу ці радісні дитячі очі, то мені теж трошки легше стане. Крім того, вранці мене завжди чекає моя чашка кави, діти в цей час можуть робити все, що завгодно. В мами час для себе, і малі знають, що хоч мама й дивиться в одну точку і сьорбає свою, може, не завжди гарячу, але каву, то це не тому, що їй всі набридли, а тому що так мама поповнює сили. Ми навчилися жити так, щоб додавати життю трошки позитиву: ловиш кожен промінчик радості, хапаєшся за кожну можливість побути разом з чоловіком навіть у повідомленнях. Всі ці моменти життя ми фотографуємо і надсилаємо татові: нові досягнення на секції, а ось, дивися, менший їсть кабачок, а там — щось виросло в саду. Військові теж хочуть жити, бавити дітей і бути поруч із своїми коханими жінками.

Позитивно реагує, каже, що радий, що це єдине, що нагадує, для чого він там, просить присилати все і якнайбільше, бо це надає сил для руху вперед. Каже: «Молодці, я радий за вас, ви — моя єдина віддушина поміж цих справ і авралів», — що ці повідомлення дають стимул боротися і допомагають пам'ятати, заради чого триває боротьба. Чоловік каже: «Я хочу, щоб мої діти жили трошки краще, ніж я, щоб вони не бачили того, що бачать зараз їхні батьки». Навіть коли не відповідає, коли не може написати, дивиться за можливості і переглядає всі ці відео і фото, як дитина мультики, й радіє за нас.

Чоловік хоче ще одну дитину, але для цього він повинен повернутися з війни й допомагати виховувати усіх наших дітей. Запланували вже, що родиною поїдемо на відпочинок, будемо подорожувати Європою. Чоловік каже: “Сядемо разом, поїдемо в подорож Європою, я тобі покажу перехід Бренеро в Альпах, ти побачиш, як там гарно. Повезу тебе на океан”. Треба мріяти обов'язково, це соломинка, яка допомагає нам зараз триматися на плаву.