«Я розумію, що моя роль у цій війні — бути ніби ниточкою між тим, що чоловік проживає на війні, й мирним життям», — учасниця групи підтримки дружин військовослужбовців

Історія нашої родини доволі цікава. Коли юною я мріяла про майбутнього чоловіка, хвилювалася, щоб він не був футболістом — щоб не сидів перед телевізором, як мій дід, а ще побоювалася військових, вони здавались мені занадто суворими людьми, перфекціоністами. Я — людина творча, відкрита, емоційна, не дуже любила спілкуватися з суворими людьми. Якось я вирішила спробувати застосувати метод візуалізації й написала 10 пунктів характеру, якими б мав володіти мій коханий: щоб він був добрий, мене розумів, щоб він був законослухняний, відповідальний, вірив в Бога… Одного разу знайомий моєї родини прочитав цей запис і написав там своє ім'я “Андрій”. Я була обурена. Проте через певний період я зустріла одного хлопця, і це виявився Андрій. Він був військовим. Через рік ми одружилися 07.07.07 - все, як я хотіла. Чоловік питав мене, чи зможу я бути з ним, адже він часто від’їжджатиме: на чергування, бойові завдання… Я була готовою до таких його поїздок один-два рази на тиждень, готова була чекати й навіть знайшла, як проводити цей час. Проте далі почалася АТО у східній частині України. Це змінило наше життя назавжди.

Так, у день розгону студентів на Майдані Незалежності у Києві у 2013 році мого чоловіка викликали в частину. Тоді я дуже перелякалась, і він перелякався, і не знала, куди себе подіти, і що робити. Потім вже його відправили в АТО і з того часу до 2022 року він постійно був відсутній по пів року на рік. Інших пів року він був вдома. Ми намагалися підтримувати зв'язок, коли він був у зоні бойових дій, зідзвонювалися постійно.

Я чекала, що чоловік вже завершить службу — його контракт мав закінчитися, залишався один місяць й він мав бути дома у відпустці. 20 років чоловік працював військовим і наша родина жила в режимі постійного очікування. Ми сподівалися на зміни, адже стосунки охололи, стало важко знаходити спільну мову. Постійна розлука стала випробуванням для нас. Проте почалася війна. Він продовжив службу, а ми з дітьми тимчасово поїхали до Польщі. Тоді я взагалі не знала, коли ми побачимось.

За довгий час чекання відчуття внутрішньої самотності заполонило мою свідомість і стало навіть більшим стресом, ніж початок війни. Мені було дуже важко, не вистачало уваги, тепла. Проте ми вирішили дочекатися часу, коли чоловік зможе повернутися додому, продовжити працювати над стосунками. Після повномасштабного вторгнення, чоловік став уважнішим до мене, ми спілкуємося за можливості телефоном. Я стараюся не торкатися якихось складних тем, підтримую його у всьому, намагаюся задіяти себе в різних справах: вчуся в університеті, проходжу різні курси.

Звісно, це дуже складно. Ти виходиш заміж, хочеш бути з людиною поруч: жити разом, тобто, зустрічати кожен день і засинати разом, ділити усі переживання й побутові справи. Але коли чоловіка дуже довго немає поруч, відчуваєш, що ти одна, ти - самотня людина… Щоб бути дружиною військового, я думаю, насамперед треба бути цілісною особистістю, яка може витримати оцю шалену самотність. Адже, окрім побутової самотності, ти ще й залишаєшся наодинці й психологічно: не можеш про все говорити з чоловіком, не можеш повноцінно висловитися, якщо щось не подобається, мусиш самостійно виховувати дітей, які все ж потребують батька й увесь час втрачають щось цінне через його відсутність. Треба мати багато сил і терпіння, щоб не піддаватись емоціям, суму, який тебе увесь час точить, адже буває все складніше, а очікування - це не найгірше. Зараз я розумію, що моя роль у цій війні - берегти цей затишок, утримувати в купі родину і бути ніби ниточкою між тим, що чоловік проживає на війні, й мирним життям. Завдяки цьому він не втрачає себе в тій війні, не заглиблюється туди повністю, ниточка непомітно веде його до мирного життя.

Вирішую проблеми з його допомогою або порадою. Якось поремонтувала пральну машину під його керівництвом через відео. Але, врешті-решт, вона все одно поламалася, і довелося купити іншу. Проте постійно з'являються якісь нові проблеми: наприклад, треба прикріпити поличку, зробити вішалку, переробити ручку. Їх я записую таким списком, і для мене це така позитивна, жартівлива гра. Я кажу: “Бачиш, в мене списочок є для тебе. Ти нам дуже потрібен. Список тебе чекає. Я не викликаю ніяких майстрів, бо ми чекаємо тебе”. Він приїжджає раз на рік чи раз на пів року, і в нього є чим зайнятися. Чоловік ходить по магазинах, шукає якісь детальки, і все це робить. Я думаю, що це навіть приємно - бути в цьому мирному житті. А якщо виникають такі питання, які не можуть чекати, я, звісно, завжди раджуся з чоловіком. Коли його питаю про якісь проблеми, раджуся з усіх приводів, відчуваю, що він навіть ніби оживає.

У мене було дві причини: по-перше, я відчувала сильну тривогу. Адже, попри те, що ми стараємося підтримувати стосунки, дуже часто можливості зв'язатися просто немає: відсутній зв'язок, то він не може говорити, то не хоче розмовляти про особисте. Бувають такі періоди, від тижня до місяця, що ти день в день не можеш поговорити. Це спустошує, здається, до останньої краплі, в голову лізуть різні страшні думки, які вже неможливо витримувати. В такі моменти потрібна людина, яка просто обійме, вислухає. По-друге, з'явилися проблеми у спілкуванні із сином. Йому, можливо, потрібен був хтось більш серйозний, дисциплінований. Мені важко виховувати його, фактично, самостійно. Я відчула, що потребую допомоги, й просто шукала в гуглі “служба підтримки родин військовослужбовців”. Подзвонила на гарячу лінію й поговорила з психологом. Там мені порадили взяти участь у групі підтримки родин військовослужбовців.

У нас було 5 онлайн зустрічей з жінками та двома психологами. Певно, у психологів був план, які теми обговорювати, питання ставити. Проте ми були настільки самотніми й прагнули, аби нас нарешті почули, що коли навіть починали вітатися, ця хвилина у кожного розтягувалася на пів години. Кожна з нас хотіла виговоритися. І, звісно, після такої розмови ставало легше. Адже коли протягом тривалого часу по пів року немає поруч дорослої людини, з якою можна було б обговорити свої серйозні проблеми, висловити емоції, ця напруга зростає. Я не можу собі дозволити дорогих психологів, не можу поділитися цим з друзями чи родичами, бо не кожному це потрібно чути, діти теж не повинні цього знати. Групи підтримки стали єдиною можливістю побути у колі жінок, які мають схожі переживання, безкоштовно попрацювати із психологами.

Так, ми продовжили спілкування у телеграм-чаті. Спілкуємося постійно про все на світі, коментуємо, запрошуємо одна одну в гості — щодня по 100-200 повідомлень. Просто, наприклад, які у вас квіти на балконі, що ви на городі саджаєте, і про те, що приїхав чоловік й посварилися, теж буває - щодня щось нове обговорюємо.

Так, я отримала більше, ніж очікувала. Адже я зустріла не одну таку людину, яка вислухає, а прямо таке коло спілкування. Мені дуже подобається, що ми не сам на сам, а в колі: різні люди, різні погляди, різні ситуації. І тепер, після завершення занять, я знаю, що я можу в абсолютно любу хвилину написати про будь-що, мене вислухають, і навіть хтось прокоментує, і хтось підтримає. Це дуже просто цінно, просто неймовірно! Деякі дівчата казали, що вже брали участь у таких групах, проте лише ця група така особлива. Окрім того, я хочу бути корисною для всієї спільноти й проводжу свої заняття для усіх учасниць Клубу “Сила жінок”. Це вокалотерапія: поєднання музики та психології. На заняттях ми співаємо. При нагоді запрошую!

Я навчаюся, планую бути психологом. Хочу бути корисною, бути серед таких цікавих жінок. Адже чим більше ти допомагаєш іншим, тим більше ти допомагаєш собі. Також хочу розібратися з питаннями, які зараз дуже актуальні: як спілкуватися з військовослужбовцями, як допомогти жінкам спілкуватися з їхніми чоловіками, як допомогти подружжю бути разом, а не йти на конфлікти. В цьому напрямку планую розвиватися.

Ми з чоловіком постійно про це мріємо, намагаємось планувати. В основному я даю ідею, а він погоджується. Я озвучую божевільні якісь думки, щоб його якось відволікти від того, де він знаходиться і як йому там. Починаю вигадувати різні пригоди, наприклад: “Ось ми поїдемо на Мальдіви, будемо лежати на гамаках і пити коктейль. Ти ж мене будеш тримати за ручку?” Просто такі дитячі, божевільні якісь ідеї: “А ми поїдемо в Європу погуляти? Чи ми підемо нарешті вчитися танцювати в парі?” До війни він взагалі не хотів чути про це. А я кажу, що у нас немає іншого виходу, треба буде щось разом нове робити. Багато є різних мрій: і спокійних, і серйозних, і дитячих, і божевільних. Я думаю, що це йому допомагає відволіктися.

Дуже хотілося б, щоб люди навчилися правильно висловлюватися. Ми живемо в Тернополі не так давно й мало хто знає про те, що я - дружина військовослужбовця. Проте часто чую від інших жінок, що їхні друзі, знайомі чи родичі, чи куми не розуміють, ставлять якісь некоректні питання. Наприклад, було б добре поширити коротеньку інформацію: “Як підтримати вашу знайому, якої чоловік, на війні?” І так коротко, час від часу, нагадувати, вчити людей. Деякі люди, наприклад, хочуть щось сказати, а вони не знають, говорять дурниці. І це не тому, що вони нас не розуміють, просто не вміють підбирати правильні слова. Ми і самі іноді не знаємо, як з нами спілкуватися, коли ми в такій ситуації, у стані тривоги й депресії. Тож нам усім треба вчитися спілкуватися, зокрема і на теми підтримки й допомоги одне одному.