«Я відчула себе ніби посередині, бо я розумію жінок, котрим хочеться, щоб чоловік залишився поруч, і тих жінок, котрі чекають коханих по декілька років», — учасниця групи підтримки

Ми не планували, що так станеться. Важко сказати, чи це був наш вибір. Проте чоловік після повномасштабного вторгнення багато думав про те, щоб піти у військо. Це були такі своєрідні гойдалки. Зрештою він був мобілізований у лютому 2024. Це було дуже спонтанно для нас. Бувають такі моменти, коли начебто очікуєш чогось і тобі здається, що ти готовий, але все стається невчасно, адже в нас було багато інших планів у той період. Окрім того, думаю, я свідомо обирала чоловіка, не пов'язаного із військовою службою, адже я донька військовослужбовця. Я бачила, що мамі важко, бо тата вечорами немає вдома, було відчуття, ніби людина сама собі не належить. Навіть під час свята чи важливої події може прозвучати виклик і військовослужбовець мусить кудись піти. Звісно, я мала такий відносно легкий досвід, адже росла в мирні часи. Це не можна порівнювати з тим, що відбувається під час війни. Проте бути дружиною військовослужбовця я зовсім не планувала.

Для рідних це теж було шоком. Спочатку було трошки складнувато. Ми чули багато варіантів питань: «А чого він там ходив?», «А що він там робив?» Проте в мене є трошки сили для того, щоб знайти спосіб пояснити недоречність такої поведінки в ситуації, що склалася, і не продовжувати слухати речі, котрі роблять тільки гірше. Я виставляла умовний парканчик і сказала, що якщо ми не змінимо той формат, то, мабуть, спілкування буде іншим. В той момент мені було справді важко. Рідні підлаштувалися і через якийсь час почали запитувати, чим там можна допомогти.

Мені здається, що це зовсім інший формат життя. Я почала більше цінувати час, коли чоловік був поруч. Я завжди була йому вдячна, але якось не настільки сильно усвідомлювала це. Я не знала, що влаштувати побут може бути настільки важко самій. По-перше, життя достатньо сильно змінилось фінансово, тому що, на жаль, так, як він міг допомагати раніше, працюючи в IT-cфері, не порівнювано з тим, що є зараз. Фінансово я можу покладатися більше на себе. По-друге, стало складніше в побуті. Бо, наприклад, моя професійна діяльність часто вимагає вечірніх зустрічей. Якщо раніше донька знала, що вони з чоловіком завжди можуть разом почитати, пограти, поки я працюю, зараз вона має навчитись проводити час сама. І тут вмикається моє відчуття провини, що я не можу розірватися між роботою і дитиною. До організації побуту я звикаю досі.

Мені здається, я гарно вмію себе підтримувати, не фантазувати на майбутнє. І це насправді те, що мені дуже допомагало у перші місяці. З'явився чіткий план, що я можу зробити, щоб зараз вплинути на своє життя і на життя дитини. Бо на життя чоловіка я не мала змоги впливати, крім періодично в смс-ках надавати якусь підтримку. Допомогло визнання своєї безпорадності, адже я не можу йому допомогти по-справжньому. Це визнання змусило зупинити якийсь тривожний мотор всередині. Наче розділити зони відповідальності — я роблю все, що залежить від мене тут, а він робить свою справу там. Помічним став план, що я можу прямо зараз робити: трошки зменшити фінансове навантаження, вибравши для оренди меншу квартиру, піклуватися про своє здоров'я, записувати для нього відео про наш час з донькою, щоб підтримувати зв’язок. Робити те, що я можу «просто зараз» — це досі допомагає триматися. Багато сил я вкладаю у професійний розвиток, роботу, медитую, займаюся йогою. Я знаю, що маю кожен день вийти подихати свіжим повітрям на вулиці. Це регулярні речі, котрі дозволяють «пливти» далі. Пам'ятаю, що коли чоловіка мобілізували, в мене тіло стало ніби скуте. Мені було важко їсти через стрес, але я знала, що я маю з'їсти хоч щось.

Вона важко сприйняла, хоча спочатку цього не показувала. Це не її рідний тато, але стосунки у них дуже теплі і близькі. І ця подія наклалась на її спогади, коли важлива людина кудись йшла з сім'ї. Вона дуже старанно намагалася показати, що все добре, якось мене підтримувати. Я, мабуть, виглядала дуже зібраною, і вона намагалася копіювати це. Проте я проговорювала їй про те, що виглядаю зібраною, бо я доросла, я маю багато чого вирішувати, але це не означає, що я не сумую і не дозволяю собі інколи поплакати наодинці. Зараз донька поступово почала розкриватися, казати, що вона сумує, усвідомлює певне горювання, що його немає поруч, що звичний родинний час та спільні ігри, у які можна грати в трьох, тепер недоступні. Я думаю, це дуже важливо: який посил ми передаємо дітям. Я впевнена, що мамам теж важко. Важко зрозуміти свій стан і не розвалитись, а тут ще потрібно зрозуміти, як підтримати дитину, котра не завжди може пояснити, що відбувається. Проте, в мене є така впевненість, що дорослий має залишатися дорослим. У перший місяць я відчувала ось таке обурення, бо багато речей, котрі я не могла контролювати, тому хотілося контролювати хоч щось. Якщо донька не справлялася, то ми так навіть трошки сварилися. Проте одного дня, коли я роздратувалася, вона сказала: “Я завжди так робила, просто раніше ти була в іншому стані й реагувала по-іншому”. Для мене це стало маркером. Донька досі багато сумує про те, що зараз наша родина не разом. Горюємо разом вечорами.

Нещодавно у нього був день народження. Вона намалювала гусака у військовій формі, ми надіслали його поштою. Купує чоловікові смаколики, спілкується телефоном, коли є можливість. Я дуже рада, що вона почала це робити, бо спочатку донька уникала розмов, адже після того ставало дуже сумно. Зараз я радію, що вона хоча б телефонний зв'язок почала підтримувати, надсилати смайли, переписується.

Коли чоловік поїхав, я відчувала певну розгубленість. В моєму оточенні немає нікого близького, хто мав цей досвід. У нас було родинне кредо, що якщо щось не подобається (не подобається жити в цій квартирі, або не подобається, що дитина ходить в цю школу), ми звикли шукати варіанти. І я, мабуть, вперше в житті, стикнулася з тим, що я не можу знайти варіанти, щоб він був поруч. В мене ніколи не було цього досвіду, коли моя кохана людина десь на відстані, у війську, і я не розумію, що буде далі. Я мала таку надію, що я від інших почую про те, як вони справляються, або принаймні зможу розмістити якісь свої емоції, почуття. Я стикнулася з тим, що більшість жінок, чоловіки яких не служать, не розуміють мене. Вони можуть казати: «Я співчуваю», і це насправді добрий знак, коли хоча б така реакція. Але насправді вони рідко можуть зрозуміти. Наприклад, коли я казала, що мені важко, мені могли сказати: «Дивись, ти маєш радіти, що зараз він у навчальній частині, він не десь, ти маєш радіти». І це дуже не співпадало з тим, що взагалі-то мені не радісно. Для мене участь у групі була надією знайти коло, де я зможу бути почута, де мене зрозуміють.

Це теж насправді складне місце, бо спілкування важливе. Поруч немає ні моїх рідних, ні рідних чоловіка, ні друзів.

Я думаю, вони точно справдилися. Ми могли трошки порозмовляти, зокрема під час роботи в групах, бо був брак спілкування, брак розуміння. І я знаю, що це допомогло. Я пам'ятаю момент, коли вагалася, чи сідати за кермо машини. Вона на той час стояла під домом, я не розуміла, що з нею робити. І так я боялась цього. Дівчата казали: «Слухай, це такий ресурс». І я послухала їх, почала шукати автошколу, уявити себе за кермом стало зовсім не страшно. Такі прості речі, але дуже підтримувальні. Часто при розмові жінки, чоловіки яких не служать, губляться, поводять себе з тобою, ніби з кришталевою вазою, не знають, з якої сторони до тебе підійти. Або, навпаки, розповідають про своє, удаючи, що в тебе все так само. Деякі мої подруги просто перестали дзвонити і спілкуватись, мабуть, з якихось своїх причин. В групі підтримки я зустріла жінок, з якими могла говорити вільно. Також цінним було те, що в групі були дівчата і жінки різних військовослужбовців: у когось чоловік працює у військкоматі, в когось перебуває на передовій, у когось - десь в частині, у когось, як у мене, тільки мобілізували, а в когось чоловік служив ще до повномасштабного вторгнення. Це дозволило мені якось ширше поглянути на все. Я відчула себе ніби посередині, бо ніби розумію жінок, котрим не хочеться, щоб чоловік йшов, і тих жінок, котрі чекають по декілька років.

Я думаю, так. Ми більше почали цінувати прості речі, котрі були в нашому спілкуванні до цього. Так, я більше почала бачити, цінувати, скільки він присвячував свого часу родині. Коли я була вимушена за чотири дні сама вирішити питання з квартирою, перевезти речі, забрати машину, він підтримував мене, говорив, що я гарно справляюся. У стосунках стало більше глибини, щось дріб’язкове відсіялося. В мене як у жінки з’явилося більше усвідомлення, що мені просто хочеться, щоб він був поруч. У мене було таке відчуття, що окей, я готова все сама робити, заробляти, побут організовувати, але я просто хочу, щоб він був поруч і обійняв мене. І це теж для мене було таким важливим усвідомленням, що наші стосунки, вони не про якусь таку залежність, або про те, що я не впораюсь сама без чоловіка, а саме про те, що мені дуже бракує його.

Мені здається, це про готовність дуже різко подорослішати, бути гнучкою до будь-яких змін в своєму житті, в його житті, в житті родини загалом, ніби ви постійно перебуваєте на гребні. Колись буває штиль, а ви, як ці серфери: постійно треба вчитися, як ось цю хвилю приборкати. Ми не можемо знати, вона буде вище, нижче, зараз висока, а яка буде наступна? Але ми маємо бути дуже гнучкими, щоб балансувати. Крім того, треба бути сильною в тому, щоб приймати якісь такі неідеальності життя, визнавати, що я насправді в цій реальності можу робити, щоб допомогти собі й допомогти йому. А ще — це бути прямою. Коли чоловік військовослужбовець, то, знаєте, не завжди є час на оці такі довгі-довгі висловлювання. Це про високий рівень самоусвідомлення, перш за все.

Мені здається, що це дуже прості речі. Наприклад, можна спитати: «Як я можу допомогти» або «Давай сходимо кудись». Мабуть, найважливіше - не давати порад. Важливо навчитись трошечки фільтрувати те, що ми говоримо, трошечки сповільнитися, зробити маленьку паузу і подумати, чи те, що я говорю, відповідає моїм відчуттям, чи допоможе це людині. Жінки в групі ділилися теж історіями, коли люди говорили щось недоречне. Всім важливо вчитися екологічного спілкування. Навіть в соцмережах є багато інформації про те, як спілкуватися із військовослужбовцями та їх рідними. Це теж помічне. Я пам'ятаю момент, коли вчителька моєї доньки дуже просто запропонувала допомогу та підтримку. Я зрозуміла, що це вже мій вибір, попросити допомоги чи ні, але це дуже гріє, набагато більше, ніж якісь поради про те, що я маю відчувати, що не маю, як мені робити. Моя подруга теж пропонувала допомогти, мовляв, знаю, що ти сильна жінка, але давай, що я можу зробити. Треба прийти поприбирати, я поприбираю. Треба тобі допомогти з переїздом, чи щось замовити, я зроблю.

Наодинці проживати складний період важче, ніж з кимось. І брати участь у групах підтримки, направду, може бути страшно, бо ми не завжди розуміємо, що нас чекає. Але, звичайно, це таке безпечне місце, в якому легше проживати складні емоції та почуття: тривогу, переживання, біль, їх можна розділити і почуття знайдуть якийсь вихід. Тому мені здається, що коли страшно, можна зробити такий один крок. І побути там, говорити чи відгукуватись в тому обсязі, в котрому комфортно, або просто послухати. Думаю, група це саме те місце, де можна відчути, що твої слова відгукуються іншим, і ти вже не одна така в цьому світі. В довгостроковій перспективі це буде приносити чудові плоди.