Що означає бути дружиною професійного військовослужбовця? Що відчувають ті, хто погодився розділити життя із захисником від самого початку, свідомо? Та як вони налагоджують стосунки з коханими на відстані впродовж десятиліття?
Марія з чоловіком познайомилася у 2014 році, коли дівчина перевелася на навчання з рідного Криму у Львів – не хотіла жити під прапором країни-окупанта. Чоловік вже був курсантом на той час. У 2017 чоловік під час короткої зустрічі у Волновасі зробив пропозицію. Пара вже 10 років разом, виховують п’ятирічного сина. Говорять, що дата їхнього знайомства – 13 квітня 2014 року, день оголошення проведення АТО – символічна, вони жодного дня не знайомі поза війною. Зараз Марія з сином живуть у Житомирській області, рідні жінки залишилися на окупованому півострові. Її коханий чоловік на війні з перших днів – вже 10 років, нині він командир.
Про те, що означає бути дружиною командира та як групи підтримки дружин військовослужбовців допомогли налагодити їхні сімейні стосунки, Марія поділилася в у розмові з журналісткою ГО «Громадський рух «Жіноча Сила України» Яриною Корнієнко. Долучитися до груп підтримки можна, попередньо заповнивши анкету за посиланням. Підтримати групи донатом можна тут.
Ви стали дружиною військовослужбовця свідомо - ваш чоловік мав таку професію до одруження. Поділіться, будь ласка, як бути дружиною військовослужбовця?
Бути дружиною військовослужбовця, перш за все, означає, що треба бути готовою до того, що чоловік буде відсутній на свята, у вихідні, у важливі дати - ніхто не обирає дат. До повномасштабного вторгнення чоловік був вдома хоча б кілька місяців. Коли він поїхав у зону АТО у 2018 році, нашому синові було півтора місяці. З того часу я з дитиною сама, тому що батьки так і залишилися в Криму, на окупованій території.
Бути дружиною військовослужбовця означає, що ти відчуваєш безперервний страх, постійно переживаєш. Але з іншого боку, він вибрав захищати. Це заслуговує поваги. Як казала моя одна знайома: “Я вам дивуюсь і в той же час пишаюсь, тому що ви обирали виходити заміж не просто за військових, а за військових, які вже воювали”. Це про свідомий вибір.
Дружини військовослужбовців - це дуже сильні жінки. Вони повинні вирішувати все самостійно, не пожалітися чоловікові, підтримувати і не очікувати підтримки у відповідь, адже він просто не має на це сил. А бути дружиною командира – це ще й нести якусь частину його відповідальності. Адже на тебе рівняються, до тебе приходять, з тобою радяться. І ти маєш завжди підтримувати людей.
На групах підтримки дівчата зауважували, як важко їм переживати все це, їхні чоловіки були по пів року на службі, мій - 10 років. На другій чи третій зустрічі я зрозуміла, що дівчатам довелося прожити за пів року те, що я намагалася прожити за 10 років. Це велике навантаження, адже ти постійно бачиш, як чоловік змінюється з кожним виходом, з кожною втратою, з кожном переїздом чи новим завданням. Під це дуже важко підлаштуватися.
Як ви справляєтеся в побуті з відсутністю чоловіка протягом тривалого часу?
Спочатку я залишала усі справи до його приїзду. Наразі я навчилася робити сама майже все: навчилася водити машину, вкручувати лампочки, робити загалом всю чоловічу роботу. Але є одна така хороша риса військових, яку я помітила ще до повномасштабного вторгнення - підтримка сімей побратимів. Один чоловік йде в відпустку й знає, що має допомогти владнати чоловічі справи не одній родині, а як мінімум у трьох. Побратими можуть навіть подарувати квіти від чоловіка. Я пам'ятаю, до мене прийшов 8 березня зранку з пакетом квітів військовий, але відмовився зайти на чай, бо спішив допомогти іншим. Він каже: “Ні-ні, мені ще до восьми сімей треба, бо хлопці не можуть, а мені дали завдання”. На жаль, він вже загинув.
Я знаю, що можу зателефонувати якомусь знайомому військовому, який зараз у відпустці, і попросити про допомогу або чоловік його попереджає, що треба допомогти.
З іншого боку, ти розумієш, що чоловіку там важко, він там з таким обсягом роботи справляється, що не хочеш його навантажувати. І так само стаєш більш сильною.
Найтяжче - морально переживати розлуку. Але коли ти знаходишся в такому колі дружин військових, стає легше. Ми намагаємося одна одну підтримувати: побути з дітьми чи щось допомогти привезти, просто поговорити. У нас в місті вже сформувалася своя спільнота: знаємо одна одну давно, спілкуємося, зустрічаємося. Дружинам нещодавно мобілізованих важче, на зустрічі дівчата ділились, що їх не розуміють близькі, їм дуже самотньо.
Розкажіть, будь ласка, чому ви звернулися до груп підтримки дружин військовослужбовців?
На жаль, навіть з таким досвідом чекання 10 років не змогла подолати складний період. Я відчувала втому від постійної самотності. Родичів поруч у мене немає, доглядаю дитиною сама. Син має особливі освітні потреби, тому потребує значної частини мого часу й сил.
Іноді ти виходиш на вулицю, бачиш навколо сім'ї, які на вихідних разом відпочивають, а ти постійно в стресі, тому що кожен день боїшся взяти в руки телефон, якщо невідомий номер телефонує. Окрім того, я помітила, що чоловік почав дуже змінюватися через втрати, він переключив увагу більше на людей, на батальйон. Останні пів року були для нього найважчими. Ми почали дуже сильно сваритися, не чули і не розуміли одне одного, хоча до цього у нас такого не було. Я відчула, що я втрачаю контроль над ситуацією. Мені здавалося, що я не впізнаю людину, яку я знаю 10 років.
На групах психологи нам пояснили, що таке бойовий розум, що відбувається з військовослужбовцями на службі. Я спочатку доносила це чоловікові. І з часом він почав розповідати про це своїм хлопцям - у них теж були проблеми у стосунках. Зараз дуже багато хто розходиться через нерозуміння. І це дуже впливає на людей.
І найгірше - це відсутність спілкування, тому що він може подзвонити на 30 секунд, розповість лише, чи все добре, чи все погано, чи є втрати. Ніхто не говорить публічно про те, як бути дружиною офіцера, коли він телефонує і ділиться, що сьогодні п’ять загиблих. Він каже: “Знаєш, я його відпустив, я дав наказ, а він загинув”. Для когось це цифра, але я розумію, що завтра у п'яти сім'ях почнеться страшне, завтра прийде п'ять похоронок. Це важко пережити, бо чоловік це пропускає крізь себе. В таких ситуаціях треба морально його підтримати, дати йому силу, бо він цього потребує. А її звідкись треба брати.
Скажіть, будь ласка, а як ви знайшли ці групи?
Я просто ввела в інтернеті у пошуковику “допомога жінкам військових”, і мені видало список. Я, пам'ятаю, перейшла за посиланням й вирішила подивитися. Я не була на таких зустрічах у зумі.
Це був дуже цікавий досвід. Я стала набагато спокійнішою, впевненішою. Це навіть мій чоловік відзначив! Коли він приїхав у відпустку, був більш спокійнішим і сказав: “ Я відчув твій спокій, мені стало легше”. Тому тепер я раджу усім дівчатам, які говорять про схожі проблеми у спілкуванні, шукати психолога, з яким можна поговорити.
Скажіть, будь ласка, а зараз ваше спілкування налагодилося?
Так, спілкування почало налагоджуватися. Мені допомогла ведуча Тетяна, яка надала мені додаткову консультацію на моє прохання. Ситуація у сім'ї була напруженою, на межі розлучення. Тетяна пояснила, що відчуває й переживає чоловік, що він не може, перебуваючи на війні, приділяти мені достатньо уваги - я про це ніколи не думала. Я зрозуміла, що для того, аби спілкування налагодилося, чоловікові потрібно більше часу, щоб адаптуватися.
Після роботи з Тетяною та спілкування з дівчатами в групі я почала більше замислюватися про це й проговорила все з чоловіком. Ми багато почали проговорювати, він поділився, що відчув полегшення. Ми почали більше одне одного чути, але тепер я деколи ставлю себе на його місце й намагаюся зрозуміти, як він себе почуває, чому він наприклад, такий зараз напружений.
Завдяки групам мені вдалося зрозуміти причину його агресивної поведінки - раніше у наших стосунках такого не було. Я зрозуміла, що, по-перше, це його захисна реакція. По-друге, він просто не зміг себе контролювати. Згодом чоловік вибачився й підтвердив, що просто вчасно не переключився. Зараз він навіть почав приймати рекомендації психологів.
Окрім того, я почала більше читати стосовно бойового розуму, як військовослужбовці себе відчувають, як виводити їх з цього стану.
Що вам запам'яталося на заняттях найбільше?
В першу чергу, це звичайно, заняття. Ми робили різні вправи, наприклад, дуже сподобалася вправа “Батарейка”, з часом ми ввели її у сімейне життя. Перше, що ми питаємо одне одного: “Який відсоток батарейки сьогодні?” І вже від цього розуміємо, який у партнера стан.
Була ще вправа “Айсберг”. Нам пояснили, який величезний спектр емоцій ми використовуємо. Раніше я думала, що їх приблизно 5. Але на заняттях ми зрозуміли, що їх можна розписати і зрозуміти, що ти відчуваєш.
Як ви думаєте, що найціннішого є в таких зустрічах в колі дружин військовослужбовців?
Коли я почала відвідувати групи підтримки, не думала, що здобуду такий великий інформаційний багаж, що буду використовувати його потім. Найціннішим я вважаю обмін досвідом. Коли ти бачиш досвід інших дівчат, ти розумієш, що можна було б інакше вчинити, або інакше подивитися на ситуацію: все не так погано, як ти думала про це. Також можна навіть порадити щось деколи й отримати слушну пораду. Спілкування у колі своїх - це дуже багато. Дівчата говорили, що не вистачає спілкування з тими, хто їх розуміє. Вони скаржились на те, що навколо їх оточують сімейні пари, де чоловік вдома. Це дуже ранить. На групах ми отримали підтримку й розуміння. Спілкування в групах - це не просто історії з життя й обмін досвідом, це ще й якісь цікаві моменти, які підтверджують, що попри війну життя продовжується. Наприклад, у нас в групі була дівчинка, якій зробили пропозицію. Це вже всіх дуже порадувало.
Скажіть, будь ласка, як Ви підтримуєте себе зараз після групи? Можливо, використовуєте якісь ще техніки?
Так, я продовжила роботу зі психологом. Я почала краще себе розуміти, усвідомила, чого мені не вистачає, чого роблю забагато. Також я почала бігати зранку - відчуваю, що тіло просить. Крім того, шукаю справу для самореалізації.
Загалом почала пропрацьовувати все, що я відкладала або на що не звертала уваги, або вважала, що мені як дружині командира не варто плакати чи показувати свої емоції, жалітися. Зараз я по-іншому почала все сприймати, дозволяю собі жалітися, сказати: “Я втомилась, я не можу”.
Як у вашій сім'ї підтримується зв'язок сина з татом?
Чоловік дуже рідко буває вдома: на 3-4 місяці максимум 10 днів. Син росте, і саме зараз настав період, коли треба більше тато, а не мама.
Коли чоловік у відпустці, син ставить багато питань. Треба підбирати правильні слова, щоб дитина не образилась, і пояснити, що тато зараз робить зрозумілою дитині мовою. Чоловік намагається спілкуватися з сином, але він не сприймає онлайн розмов. Коли чоловік приїжджає, намагається 90% свого часу приділити дитині, також при нагоді передає подарунки, іграшки. Зараз син починає розуміти, що тато їде на роботу, що його немає. Раніше для нього було незрозуміло, чому тато є, а потім зникає. Інколи він бачить, як у садочку когось із дітей забирає тато. Він питає: “А де мій тато”? І це важко.
Як ви вважаєте, чи потрібна у суспільстві взагалі психосоціальна допомога для родин військовослужбовців?
Психосоціальна допомога дуже потрібна загалом: військовослужбовцям та їхнім близьким. Дуже важливо пояснювати сім'ям, як працювати з військовими, які повертаються додому з війни, адже їх розум звідти дуже важко повернути. Про це треба говорити більше.
Всі думають, що військові – це такі суворі дядьки. Проте вони так само романтики. Вдома вони намагаються бути добрими й ніжними. На вулиці вони такими, звичайно ж, не будуть. Проте це не означає, що вони не потребують спілкування й поважного ставлення.
Дуже страшно виглядає, коли людина поранена, а люди опускають очі чи відвертаються, замість того, щоб просто подякувати. Військові це відчувають, їм це болить. Тому варто вчитися спілкуватися із військовослужбовцями, висловлювати те, що ти відчуваєш.
Спілкувалася Ярина Корнієнко
Цей матеріал створено ГО «Громадський рух «Жіноча Сила України» за підтримки ІСАР Єднання у межах проєкту «Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства», що реалізується ІСАР Єднання у консорціумі з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) та Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку. Зміст публікації не обов’язково відображає погляди ІСАР Єднання, погляди Агентства США з міжнародного розвитку або Уряду США.