«Я відчувала втому від постійної самотності» — дружина військового

Бути дружиною військовослужбовця, перш за все, означає, що треба бути готовою до того, що чоловік буде відсутній на свята, у вихідні, у важливі дати - ніхто не обирає дат. До повномасштабного вторгнення чоловік був вдома хоча б кілька місяців. Коли він поїхав у зону АТО у 2018 році, нашому синові було півтора місяці. З того часу я з дитиною сама, тому що батьки так і залишилися в Криму, на окупованій території. Бути дружиною військовослужбовця означає, що ти відчуваєш безперервний страх, постійно переживаєш. Але з іншого боку, він вибрав захищати. Це заслуговує поваги. Як казала моя одна знайома: “Я вам дивуюсь і в той же час пишаюсь, тому що ви обирали виходити заміж не просто за військових, а за військових, які вже воювали”. Це про свідомий вибір. Дружини військовослужбовців - це дуже сильні жінки. Вони повинні вирішувати все самостійно, не пожалітися чоловікові, підтримувати і не очікувати підтримки у відповідь, адже він просто не має на це сил. А бути дружиною командира – це ще й нести якусь частину його відповідальності. Адже на тебе рівняються, до тебе приходять, з тобою радяться. І ти маєш завжди підтримувати людей. На групах підтримки дівчата зауважували, як важко їм переживати все це, їхні чоловіки були по пів року на службі, мій - 10 років. На другій чи третій зустрічі я зрозуміла, що дівчатам довелося прожити за пів року те, що я намагалася прожити за 10 років. Це велике навантаження, адже ти постійно бачиш, як чоловік змінюється з кожним виходом, з кожною втратою, з кожном переїздом чи новим завданням. Під це дуже важко підлаштуватися.

Спочатку я залишала усі справи до його приїзду. Наразі я навчилася робити сама майже все: навчилася водити машину, вкручувати лампочки, робити загалом всю чоловічу роботу. Але є одна така хороша риса військових, яку я помітила ще до повномасштабного вторгнення - підтримка сімей побратимів. Один чоловік йде в відпустку й знає, що має допомогти владнати чоловічі справи не одній родині, а як мінімум у трьох. Побратими можуть навіть подарувати квіти від чоловіка. Я пам'ятаю, до мене прийшов 8 березня зранку з пакетом квітів військовий, але відмовився зайти на чай, бо спішив допомогти іншим. Він каже: “Ні-ні, мені ще до восьми сімей треба, бо хлопці не можуть, а мені дали завдання”. На жаль, він вже загинув. Я знаю, що можу зателефонувати якомусь знайомому військовому, який зараз у відпустці, і попросити про допомогу або чоловік його попереджає, що треба допомогти. З іншого боку, ти розумієш, що чоловіку там важко, він там з таким обсягом роботи справляється, що не хочеш його навантажувати. І так само стаєш більш сильною. Найтяжче - морально переживати розлуку. Але коли ти знаходишся в такому колі дружин військових, стає легше. Ми намагаємося одна одну підтримувати: побути з дітьми чи щось допомогти привезти, просто поговорити. У нас в місті вже сформувалася своя спільнота: знаємо одна одну давно, спілкуємося, зустрічаємося. Дружинам нещодавно мобілізованих важче, на зустрічі дівчата ділились, що їх не розуміють близькі, їм дуже самотньо.

На жаль, навіть з таким досвідом чекання 10 років не змогла подолати складний період. Я відчувала втому від постійної самотності. Родичів поруч у мене немає, доглядаю дитиною сама. Син має особливі освітні потреби, тому потребує значної частини мого часу й сил. Іноді ти виходиш на вулицю, бачиш навколо сім'ї, які на вихідних разом відпочивають, а ти постійно в стресі, тому що кожен день боїшся взяти в руки телефон, якщо невідомий номер телефонує. Окрім того, я помітила, що чоловік почав дуже змінюватися через втрати, він переключив увагу більше на людей, на батальйон. Останні пів року були для нього найважчими. Ми почали дуже сильно сваритися, не чули і не розуміли одне одного, хоча до цього у нас такого не було. Я відчула, що я втрачаю контроль над ситуацією. Мені здавалося, що я не впізнаю людину, яку я знаю 10 років. На групах психологи нам пояснили, що таке бойовий розум, що відбувається з військовослужбовцями на службі. Я спочатку доносила це чоловікові. І з часом він почав розповідати про це своїм хлопцям - у них теж були проблеми у стосунках. Зараз дуже багато хто розходиться через нерозуміння. І це дуже впливає на людей. І найгірше - це відсутність спілкування, тому що він може подзвонити на 30 секунд, розповість лише, чи все добре, чи все погано, чи є втрати. Ніхто не говорить публічно про те, як бути дружиною офіцера, коли він телефонує і ділиться, що сьогодні п’ять загиблих. Він каже: “Знаєш, я його відпустив, я дав наказ, а він загинув”. Для когось це цифра, але я розумію, що завтра у п'яти сім'ях почнеться страшне, завтра прийде п'ять похоронок. Це важко пережити, бо чоловік це пропускає крізь себе. В таких ситуаціях треба морально його підтримати, дати йому силу, бо він цього потребує. А її звідкись треба брати.

Я просто ввела в інтернеті у пошуковику “допомога жінкам військових”, і мені видало список. Я, пам'ятаю, перейшла за посиланням й вирішила подивитися. Я не була на таких зустрічах у зумі. Це був дуже цікавий досвід. Я стала набагато спокійнішою, впевненішою. Це навіть мій чоловік відзначив! Коли він приїхав у відпустку, був більш спокійнішим і сказав: “ Я відчув твій спокій, мені стало легше”. Тому тепер я раджу усім дівчатам, які говорять про схожі проблеми у спілкуванні, шукати психолога, з яким можна поговорити.

Так, спілкування почало налагоджуватися. Мені допомогла ведуча Тетяна, яка надала мені додаткову консультацію на моє прохання. Ситуація у сім'ї була напруженою, на межі розлучення. Тетяна пояснила, що відчуває й переживає чоловік, що він не може, перебуваючи на війні, приділяти мені достатньо уваги - я про це ніколи не думала. Я зрозуміла, що для того, аби спілкування налагодилося, чоловікові потрібно більше часу, щоб адаптуватися. Після роботи з Тетяною та спілкування з дівчатами в групі я почала більше замислюватися про це й проговорила все з чоловіком. Ми багато почали проговорювати, він поділився, що відчув полегшення. Ми почали більше одне одного чути, але тепер я деколи ставлю себе на його місце й намагаюся зрозуміти, як він себе почуває, чому він наприклад, такий зараз напружений. Завдяки групам мені вдалося зрозуміти причину його агресивної поведінки - раніше у наших стосунках такого не було. Я зрозуміла, що, по-перше, це його захисна реакція. По-друге, він просто не зміг себе контролювати. Згодом чоловік вибачився й підтвердив, що просто вчасно не переключився. Зараз він навіть почав приймати рекомендації психологів. Окрім того, я почала більше читати стосовно бойового розуму, як військовослужбовці себе відчувають, як виводити їх з цього стану.

В першу чергу, це звичайно, заняття. Ми робили різні вправи, наприклад, дуже сподобалася вправа “Батарейка”, з часом ми ввели її у сімейне життя. Перше, що ми питаємо одне одного: “Який відсоток батарейки сьогодні?” І вже від цього розуміємо, який у партнера стан. Була ще вправа “Айсберг”. Нам пояснили, який величезний спектр емоцій ми використовуємо. Раніше я думала, що їх приблизно 5. Але на заняттях ми зрозуміли, що їх можна розписати і зрозуміти, що ти відчуваєш.

Коли я почала відвідувати групи підтримки, не думала, що здобуду такий великий інформаційний багаж, що буду використовувати його потім. Найціннішим я вважаю обмін досвідом. Коли ти бачиш досвід інших дівчат, ти розумієш, що можна було б інакше вчинити, або інакше подивитися на ситуацію: все не так погано, як ти думала про це. Також можна навіть порадити щось деколи й отримати слушну пораду. Спілкування у колі своїх - це дуже багато. Дівчата говорили, що не вистачає спілкування з тими, хто їх розуміє. Вони скаржились на те, що навколо їх оточують сімейні пари, де чоловік вдома. Це дуже ранить. На групах ми отримали підтримку й розуміння. Спілкування в групах - це не просто історії з життя й обмін досвідом, це ще й якісь цікаві моменти, які підтверджують, що попри війну життя продовжується. Наприклад, у нас в групі була дівчинка, якій зробили пропозицію. Це вже всіх дуже порадувало.

Так, я продовжила роботу зі психологом. Я почала краще себе розуміти, усвідомила, чого мені не вистачає, чого роблю забагато. Також я почала бігати зранку - відчуваю, що тіло просить. Крім того, шукаю справу для самореалізації. Загалом почала пропрацьовувати все, що я відкладала або на що не звертала уваги, або вважала, що мені як дружині командира не варто плакати чи показувати свої емоції, жалітися. Зараз я по-іншому почала все сприймати, дозволяю собі жалітися, сказати: “Я втомилась, я не можу”.

Чоловік дуже рідко буває вдома: на 3-4 місяці максимум 10 днів. Син росте, і саме зараз настав період, коли треба більше тато, а не мама. Коли чоловік у відпустці, син ставить багато питань. Треба підбирати правильні слова, щоб дитина не образилась, і пояснити, що тато зараз робить зрозумілою дитині мовою. Чоловік намагається спілкуватися з сином, але він не сприймає онлайн розмов. Коли чоловік приїжджає, намагається 90% свого часу приділити дитині, також при нагоді передає подарунки, іграшки. Зараз син починає розуміти, що тато їде на роботу, що його немає. Раніше для нього було незрозуміло, чому тато є, а потім зникає. Інколи він бачить, як у садочку когось із дітей забирає тато. Він питає: “А де мій тато”? І це важко.

Психосоціальна допомога дуже потрібна загалом: військовослужбовцям та їхнім близьким. Дуже важливо пояснювати сім'ям, як працювати з військовими, які повертаються додому з війни, адже їх розум звідти дуже важко повернути. Про це треба говорити більше. Всі думають, що військові – це такі суворі дядьки. Проте вони так само романтики. Вдома вони намагаються бути добрими й ніжними. На вулиці вони такими, звичайно ж, не будуть. Проте це не означає, що вони не потребують спілкування й поважного ставлення. Дуже страшно виглядає, коли людина поранена, а люди опускають очі чи відвертаються, замість того, щоб просто подякувати. Військові це відчувають, їм це болить. Тому варто вчитися спілкуватися із військовослужбовцями, висловлювати те, що ти відчуваєш.