«Я вкотре пересвідчилася, які сильні жінки в Україні», — мама військовослужбовця

Напередодні цього дня я відправила мамочку, якій було тоді 83 роки, в лікарню — вона захворіла на ковід. Вона пережила Другу світову й дуже боялася війни. 24-ого вона була в лікарні, тож я ночувала в Рогозові, щоб відвезти її у Бориспіль. Близько п'ятої ранку загойдався будинок, було дуже гучно, літали літаки. Люди на вулиці були, як ніч. Проте всі дуже чекали, що це швидко закінчиться для нас, тож ми так згуртувалися, єдиним цілим стали. Моя родина перебувала у підвалі друзів у Борисполі. Мама 26 лютого, на жаль, померла. Син прийняв рішення захищати свою родину й батьківщину.

Мій син раніше служив в армії, проте у житті займався іншим — був фахівцем з влаштування вентиляційних каналів. Рішення про службу прийняв 24 лютого. Просто зателефонував і сказав: «Мамо, я прийняв рішення, але що мені зараз робити? Тероборону вже набрали». А я кажу: «Підкаже серце, що робити». Він розумів, що сім'я потребує саме його рішення, його захисту: вдома чекає дружина і дві дочечки. А ще є мама, яку теж треба захищати, підтримувати. Часом було дуже складно, коли так якось швидко все змінювалося: тут тільки почалась війна, ніби вже влаштували його там в одній частині, потім перевели в іншу частину. То на Черкащині, то тут Київська область, Київ. А потім: «Мамо, мені треба «туди». Знаєте, я коли торкаюся саме цих подій, я боюся говорити «на нуль». Я кажу «туди». Він був «там». Це було важко витримати, бо в мене є власне ставлення до всього, що відбувається. Та в той же час я маю дуже велику довіру. Перш за все, я довіряю синові, бо він дорослий чоловік, у мене є довіра до Господа, довіра до тих, хто взяв на себе відповідальність нас захищати. І якби не це, бо часом вибивало, то, можливо, хвороба мене давно б розібрала. Але дякую, що він живий і здоровий.

Мені не треба було йти відпустку, я хотіла бути серед людей, яких немає зазвичай поруч. Бо я розуміла, що це те, що я можу робити, чим можу бути корисною. Мені хотілося допомагати, готувати, плести сітки, робити консервацію. Відпустки мені не пропонували, 24 лютого в.о. директора підприємства й інші фахівці надіслали довідки про те, що їх призвали. Я мала оформлювати документи.

У нас не так багато роботи, тож разом із дружиною сина ми доглядаємо за усім. Єдине лише те, що плани полагодити будинок трохи відклали. Чекаємо на повернення сина.

Моя важкість полягає у тому, що я не згодна з тим, що відбувається. Я не військова і не розуміюся на багатьох питаннях з цієї сфери, проте у мене питання виникають до влади, до різних структур. Але згодом ти приймаєш рішення, просто очікувати, довіряти. Мені важко спостерігати за тим, як ростуть діти без батька, як молода дружина живе без чоловіка. А це розлука, відстань, надрив. Я намагаюся просто підтримувати сина і його родину, тримаюся, адже без власного ресурсу ти не зможеш нічого. Я думаю: «Живи. Живи на повну, бо він там, щоб ти жила на повну, щоб дітки жили на повну». Але дрібнички часом вибивають. Так, днями дружина сина розповіла, що знайшла під подушкою маленької донечки записку. Як ви думаєте, що ж там? «Я хочу, щоб тато був вдома». Дитина хоче тата вдома, у них особливий зв'язок з татом. Ось це бачити справді важко, важко, як матері. Коли він служив у Київській області, я могла іноді його бачити. Мені було достатньо лише його погляду. А зараз дуже важко не бачити його, бо він там, де він перебуває, ми не можемо спілкуватися. Увесь час, коли він може говорити, він проводить із дітками. З мене достатньо, щоб він з ними поговорив.

Вони, мабуть, ще по-дитячому це сприймають, тато ж без уваги їх не залишає. Якщо треба, щоб оце нагадало про тата, то їх мама про це чітко говорить і акцентує. Дітки теж не забувають малюнків намалювати, відправити тату. Син говорить по відеозв’язку зі старшою. І менша, як та сорока, загляне трошечки і побіжить. Вона побачила тата. Думаю, вони стали більш впевненими, що все буде добре. Тут, розумієте, від дорослих багато залежить, від нашого самопочуття, стану, спілкування, довіри. Дітки все відчувають. Істерик немає. Але бачите, остання подія – бажання. Бажання бачити тата поряд, щоб він кожен вечір був вдома. Тому що це можна сісти до тата, поїхати на татові, на ногах покататися на мотоциклі, на велосипеді.

Вони були надзвичайно цінними для усіх, хто був уважний, приймав, довіряв і застосовував. Я дякую за новий досвід, вправи, які показали психологині. Я зрозуміла, що мене відновлює. Тепер я більше знаю, як може бути використана та чи інша моя фішка відновлення. Це великий плюс знати, називати цей ресурс, користуватися цим ресурсом. У колі жінок було дуже тепло. Я вам навіть не можу передати, таке тепло йшло від усіх тих людей в групі. Єдиний бар'єр - не можна було торкнутися. Ведучі професійно відчували кожну жінку із груп, ділили на підгрупки, для мене це було супер цікаво. Мені хотілося познайомитися ближче. Для кожної з нас було важливо зрозуміти, що себе зберегти. Важливо усвідомити себе в першу чергу, лише після цього ти можеш допомогти ще комусь. Я вкотре це чую, але не застосовую, розумієте? Іноді увесь світ хочеться обняти, щоб було добре. А тут вкотре тобі кажуть: «Ні, Катерино, навчися зберігати себе, свій ресурс відновлювати. Тільки тоді ти зможеш допомогти. В першу чергу ти». Я дякую за професійність, за те, що психологи дійсно вчили нас ненав'язливо, просто під час спілкування. Вони захопили нас своїми вправами, допомогли кожній жінці зрозуміти, що її відновлює. Для мене це майстерність.

Я перестала боятися говорити з сином про те, що мене турбує. Звичайно, я підбираю слова. Зрозуміла, в якому стані повинна я бути, щоб сказати те, що я хочу, в потрібній інтонації. Я повинна бути спокійна. Якщо ні, то це треба відтермінувати, не говорити. І я дякую за це знання.

Будь-який досвід — це досвід, негативний чи позитивний, ти відновлюєшся в будь-якому випадку. У тебе нічого не пройшло марно. І якщо ти можеш хоча б з однією людиною поспілкуватися, поділитися чимось, ти підзарядив і підзарядився сам. Не з усім можна змиритися, ні, а навчитися жити — так. Якщо я вплинути не можу, я приймаю рішення навчитися з цим жити.

Тому, хто стукає, відкривають, той шукає, щоб відновитися, щоб навчитися жити, бо сам не справляється. Є люди, які не справляються. Якщо є родини, де загинув хтось, чи служить хтось, вони не повинні зараз бути жодного дня поза увагою. Кожного дня там повинна бути людина, яка побачить, є потреба чи немає потреби. Соціальні питання повинні відстежуватися на найнижчому державному рівні. Треба, щоб в селі був професійний психолог, який має досвід роботи саме з такими категоріями. Це питання, на мою думку, критичне, його держава повинна розглядати обов’язково.