Життя на паузі, а серце стомилось: як і де шукати опори, коли більше нема сил
«Як підтримати себе, коли здається, що все зупинилось?», «Що робити, коли накриває відчай і безпорадність?». У березні психологи телефонної лінії Служби психосоціальної підтримки отримали багато подібних запитань. Психологиня Катерина Павлишин шукала відповіді на питання та поділилася фаховими рекомендаціями, що може допомогти знайти сили та опори, щоб зняти життя з паузи.
Коли в родині є військові, то вся родина — у цій війні. Чоловікам важко не бачити своїх рідних і вони відчувають, що часто не можуть брати участь у важливих подіях, бачити, які прогреси у розвитку роблять їхні діти або ж вирішувати прості щоденні справи, які робили до цього.
Дружини відчувають велику гору обов’язків, яка звалюється на їхні тендітні плечі, зустрічаються віч-на-віч зі своїми страхами та ще несуть місію бути підтримкою для чоловіків. А діти, в свою чергу, залишаються наодинці зі своїми страхами, боячись озвучити їх вголос, бо і так усім важко. Оскільки дитяча фантазія є бурхливою, то їм доводиться з нею боротись, аби вони не пішли кудись надто далеко і не було від них ще страшніше.
Очевидно, що стає важко функціонувати всій сім’ї. І це не є вина когось з них, начебто не так усе робить, або не впорався чи слабкий. Події, які навколо, здатні впливати і влізати у “сімейний простір” і забирати усі “поживні соки”, які давали сили та енергію. Зараз хочу особливо зосередитись на жінках, запити яких перегукуються між собою: “в мене опускаються руки”, “я не знаю, що робити“, “мені важко жити і щось робити для дітей”, “я не живу, а існую”, “життя зупинилось”. Ці запити ми, як психологи, сприймаємо як прохання про допомогу. Їх є дуже багато…
Найперше, про що вони просять — це підтримка. Вони іноді хочуть почути: “з тобою усе гаразд, ця ситуація війни — це щось ненормальне і неприродне“, “я хочу тобі допомогти з цим впоратись”, або просто “можеш мені розповісти усе, хочу тебе вислухати і підтримати”. Часом у таких жінок так мало сили, що їхній “заряд батарейки” не нуль, вона уся потекла і немає сили встати з ліжка, але потрібно, бо немає кому це все робити.
На групах підтримки для дружин ми часто говоримо про “глечик з водою”, який асоціюємо із ресурсами, силами. Говоримо, що його можна заповнити за допомогою пошуку внутрішніх та зовнішніх ресурсних каналів. Для кожного буде своє: віра, рукоділля, мистецтво, спілкування, техніки та вправи на заземлення і стабілізацію, спорт, побудова позитивних думок, подорож, відвідування груп підтримки або ж індивідуальна робота з психологом. Важливо є почати шукати щось своє, власне.
І навіть тоді, коли здається, що виходу немає, він обов’язково є. Якщо немає сили зробити цей перший крок, то попросіть про це когось, хто поряд з Вами. Ви — не одні.
Можуть приходити думки: “я не хочу когось обтяжувати, у них своє життя, вони мене не зрозуміють, ніколи цього не відчували, що я відчуваю”. Так, насправді ніхто не може відчувати те саме, що Ви, але точно знайдуться ті, які готові Вас підтримати. Дайте собі дозвіл на емоції, які відчуваєте, можете озвучити їх собі або ж комусь. Дозвольте собі почуватись краще, навіть коли вам здається, що йому чи їй там набагато важче.
Можна думати, що “я не маю на це права”: попити каву, поспати у м’якому ліжку чи помити голову. А можна сказати собі : “мені теж важко, але по-своєму: важко постійно тривожитись, важко підтримувати дітей, турбуватись про їхнє навчання та емоційний стан, думати про те, що приготувати і чи будуть кошти на це”.
Дайте собі дозвіл на маленькі радощі життя, що можуть запустити важливий процес відновлення.
Коли в цьому є потреба, зверніться по ліки до спеціалістів. Не варто орієнтуватись на когось і думати: “я ще можу встати з ліжка, порівняно з сусідкою, якій точно потрібна допомога”. Життя йде, часом є відчуття, що усе зупинилось, а насправді усе рухається і просто потребує Вашої на те згоди.